1.17

Символ м'яко засяяв під ногами Таріана, і тієї ж миті він відчув, як невидимий зв'язок поєднав його душу з Трилунням. Вибір було зроблено і відтепер не Таріан ішов шляхом часу, а сам час визнав його своїм.

Тіньова Сторожа безшумно кружляла над кам'яним колом. Її прозорі крила ловили сріблясте світло трьох Місяців, розсипаючи його навколо мерехтливими іскрами. У її спокійному польоті не було ані випадковості, ані поспіху — лише мовчазне схвалення того, що мало звершитися саме цієї ночі. Її голос, як і раніше, не порушив тиші лісу.

— Твоє Трилуння розпочалося, Таріане. Ти не зрікся свого минулого, а прийняв його. Теперішнє відгукнулося на твій вибір. А майбутнє... вже чекає на тебе по той бік цих тіней.

Вона замовкла лише на мить.

— Пам'ятай: шлях не обирає бездоганних. Він обирає тих, хто має відвагу не тікати від власної душі.

Таріан повільно підвівся відчувши, що змінився. Не тому, що отримав нову силу чи відкрив у собі незнану магію. Змінилося щось значно глибше. Наче в його серці нарешті з'єдналися всі розірвані частини, і душа, яка довгий час блукала серед власних тіней, знайшла внутрішню рівновагу.

Він зробив перший крок. Прохолодне нічне повітря торкнулося його обличчя, наповнюючи груди свіжістю, а разом із нею — тихою впевненістю. Кожен подих тепер ніс у собі силу зробленого вибору, силу людини, яка більше не тікає від свого минулого, а дозволяє йому стати опорою для майбутнього.

Тієї ночі між минулим, теперішнім і майбутнім більше не існувало меж. Вони злилися в єдиний шлях. І Таріан ступив на нього без страху.