1.15

Таріан повільно заплющив очі й поклав долоню на груди, відчуваючи рівне биття власного серця. У цю мить він усвідомив просту, але незаперечну істину: минуле не було його кайданами, воно було його корінням. І лише дерево, що не зреклося свого коріння, здатне вистояти перед найсильнішою бурею.

Таріан мовчав. Його погляд не відривався від кристала, у глибині якого повільно пульсувало світло.

«Почати життя з чистого аркуша... Це здається найпростішим шляхом», — майнула думка.

На мить ця спокуса здалася майже непереборною. Забути біль, стерти втрати. Позбутися страхів, помилок і жалю. Стати людиною, яку більше не переслідують тіні минулого. Та хіба можна народитися заново, зрікшись самого себе?

Таріан заплющив очі. У його пам'яті одна за одною поставали миті прожитого життя: щасливі й трагічні, світлі й темні. Саме вони навчили його любити, боротися, втрачати, прощати й знову підніматися після падінь. Без них він перестав би бути собою.

«Минуле — не мій тягар, — усвідомив він. — Воно — моє коріння. Моя пам'ять, сила. Лише той, хто здатен прийняти власні рани, може по-справжньому змінити майбутнє. Неможливо пробудити теперішнє, зрікшись того, що зробило тебе тим, ким ти є».

Повільно, без найменшого вагання, він простягнув руку до кристала. Щойно його пальці торкнулися холодної, прозорої поверхні, трієдине світло вирвалося назовні. Воно огорнуло його долоню, розлилося по тілу теплими хвилями й проникло в саму глибину душі, ніби відчиняючи двері, які були зачинені від початку часів.