1.13

— Що мені робити?.. — ледь чутно запитав Таріан.

Його голос загубився серед дерев. Він уже знав, що відповідь не прозвучить звичайними словами. Вона народиться там, де мовчання стає голосом душі. Тіньова Сторожа не ворухнулася. Лише її сріблясті очі спалахнули м'яким світлом, і тієї ж миті її голос озвався у глибині його свідомості:

— Кожен вибір водночас простий і неймовірно складний. Не тому, що існує правильний чи хибний шлях, а тому, що кожен із них змінює того, хто наважується ним іти.

Вона повільно перевела погляд на кристал.

— Ти можеш прийняти своє минуле — разом із його болем, втратами, помилками й таємницями. Не як тягар, а як частину себе. А можеш зректися його, сподіваючись, що так стане легше рухатися вперед. Та пам'ятай: відкинувши своє минуле, ти втратиш не лише біль. Ти втратиш і силу, яку він подарував тобі.

Кристал відгукнувся на її слова. Його світло пульсувало дедалі сильніше, ніби відбиваючи ритм самого часу.

— Не думай, що цей вибір належить лише тобі, — тихо продовжила Сторожа. — Кожна доля вплітається в долі інших. Кожне рішення змінює візерунок світу. Іноді достатньо одного кроку, щоб змінити цілу епоху.

Таріан мовчав. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як прохолодне нічне повітря наповнює легені, але не здатне полегшити тягар, що ліг на його серце. Усередині нього боролися дві сили. Минуле кликало назад, нагадуючи про втрати, страхи й незагойні рани. Майбутнє ж мовчки простягало руку, закликаючи ступити назустріч невідомому.