1.11

Раптом Таріан зупинився. Попереду, серед густого моху та сплетіння коріння, лежало стародавнє кам'яне коло. Його камені були потемнілими від часу й укритими смарагдовим оксамитом моху, ніби сама природа століттями оберігала це місце від людських очей. У самому центрі кола, не торкаючись землі, повільно обертався кристал.

Він випромінював світло трьох Місяців водночас: чисте біле, ніжне рожеве й холодне блакитне. Ці барви не змішувалися між собою — вони плавно переливалися одна в одну, пульсуючи в дивному ритмі, схожому на биття живого серця.

Таріан завмер, не в силах відвести погляду. Здавалося, кристал не просто світився — він дивився у відповідь. Ніби чекав саме на нього. Ніби знав його ім'я ще задовго до того, як воно вперше пролунало під небом трьох Місяців.

— Це... знак Трилуння? — ледь чутно прошепотів Таріан.

Немов зачарований, він повільно опустився навколішки перед кристалом. Його світло м'яко огортало долоні й обличчя, а всередині прокидалося дивне відчуття впізнавання, ніби ця мить уже колись існувала: у снах, у спогадах або в житті, яке він давно забув.

Тіньова Сторожа повільно кружляла над кам'яним колом, і її прозорі крила залишали в повітрі тонкі сріблясті сліди. Її голос знову прозвучав не в тиші лісу, а в самій глибині його свідомості.

— Так. Це Знак Трилуння.

Після короткої паузи вона продовжила:

— Кожен, кого обирають три Місяці, рано чи пізно знаходить свій знак. Але знайти його — ще не означає зрозуміти. Справжній шлях відкривається лише тому, хто має відвагу зробити вибір.