У знаках Місяця
1.7
Сріблясте світло трьох Місяців обережно просочувалося крізь густе листя, розсипаючись по землі мерехтливими плямами. У його сяйві повільно кружляли тонкі пасма туману, що м'яким покривалом стелилися між корінням дерев, надаючи цьому місцю відчуття чогось нереального — ніби воно існувало на межі двох світів.
Раптом тишу порушив ледь чутний шелест. Він не був схожий на подих вітру чи шурхіт листя: у ньому відчувалося щось живе, майже свідоме. Таріан завмер. Затамувавши подих, він прислухався. Здавалося, сам ліс на мить перестав дихати. І тоді між стовбурами дерев майнула постать.
Вона повільно вийшла з місячних тіней: висока й напрочуд тендітна, водночас знайома й зовсім чужа, ніби належала не цьому світові. За її спиною мерехтіли прозорі крила, кожен їхній рух народжував тисячі крихітних іскор, що безшумно розчинялися в нічному повітрі.
Та найбільше вразили її очі. Вони світилися м'яким сріблястим сяйвом — спокійним, глибоким і безмежно давнім. У них не було ні страху, ні ворожості. Лише мовчазне знання, ніби ця істота пам'ятала часи, коли три Місяці вперше зійшли над світом.
— Хто тут?.. — ледь чутно промовив Таріан.
Його голос розчинився в нічній тиші, а серце калатало так голосно, ніби відлунювало в усьому лісі. Істота повільно схилила голову, уважно вдивляючись у нього. У її сріблястих очах не було ані загрози, ані співчуття — лише спокій того, хто бачив плин століть. Її вуста не ворухнулися.
#1292 в Фантастика
#2280 в Різне
Відредаговано: 29.07.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
