Мене достатньо

Вже пройшов майже тиждень з того часу, як Лара вперше відвідала університет. Однокурсники виявилися дуже милими, навіть хлопці, на думку Лари, були милішими за тих, які були в її школі ( останніх вона ненавиділа всім серцем за їх витівки). Дівчина також познайомилася із викладачами та курсантами з інших спеціальностей, а також із другокурсницею Стефі, що поділяла її захоплення екологією, хоча сама Лара вчилася на гуманітарних науках. В університеті вона майже забула про домашні завдання, хоча деякі професора все-таки задавали і задавали чимало! Проте навчання приносило задоволення, принаймні перший тиждень точно. Одне непокоїло Лару: Шон з початку навчання все рідше і рідше телефонував Ларі. Єдине, що він міг відправити за день — було коротке « Привіт!», а також повідомлення на кшталт «Зараз труднощі з документами та помешканням, а в універі одразу ж завал! Сьогодні не зможу поговорити :( »

Лара лише сумно дивилася на ці слова, намагаючись не сприймати їх близько до серця, що вона вміла робити навіть краще за будь-яку дитину. Її не полишало невелике почуття самотності по вечорах, коли вона роздумувала над повідомленнями Шона.

— Вони такі беземоційні…раніше він мені так багато смайликів писав та відео відправляв постійно… — говорила вона сама до себе.

Вже пройшов четвертий тиждень страждань Лари, Шона не чутно і не видно. За цей час надійшло лише одне відеоповідомлення, де він показував, як оформив кімнату і повісив на стіну їх спільні фотографії. Хоч щось серце гріло. Лара потрохи здувалася, і вже спілкування однокурсниками так не втішало. Одного дня Лара вмістилася на своєму ліжку в позі лотоса та почала роздумувати:

— Ларо, так, я розумію, що ти зараз дуже хвилюєшся. Ти не бачиш Шона, почуваєшся, наче від тебе відірвали твою частинку. Це справді боляче, особливо, коли та людина зробила так багато в твоїй свідомості за такий, ніби короткий період. Я розумію тебе і співпереживаю тобі. Але ти маєш знати, що попри всі обставини, які можуть спіткати тебе і Шона, він не перестане тебе любити. Він і не перестає, просто є причини, які заважають вам бути разом зараз. Я впевнена, що він також зараз сумує через те, що не може зустрітися з тобою або хоча б зателефонувати тобі. Тому ти не маєш здаватися всього через два чи місяці після вашого розставання, адже ви не будете бачитися ще мінімум чотири роки. Все буде добре, ти впораєшся, скоро в нього справи налагодяться та ви будете зідзвонюватися щодня. А потім вже і канікули будуть.

Лара обійняла себе та міцно-міцно тримала за плечі декілька хвилин. Двері в кімнату прочинилися і зайшли мама з татом.

— Ларочко, як справи? Ти останнім часом ходиш якась сумна, — зазначив тато лагідним тоном.

— Ну… — раптом завагалася та, — це через Шона. Він останнім часом не телефонує і майже не пише і я дуже сумую за ним, хочу з ним поговорити, а в нас не виходить постійно.

— Сонечко, все буде добре, Шона можна зрозуміти. Ти ж тепер і сама знаєш, як це — навчатися в університеті. Іноді й сама засиджуєшся за завданнями до опівночі, що я, до речі, не дуже підтримую. Він теж має мало часу на відпочинок, ще й в іншому місті.

Лара лише сумно схлипнула.

—  Ти що, доцю? Не на Шонові вже життя тримається, — обійняв Лару тато.

— Говориш так, наче він мене кинув, — витираючи сльозу й посміхаючись, промовила Лара.

— Але ж це правда! — підтримує мама. — Дивись скільки в тебе приятелів в університеті зʼявилося, ти  почала більше гуляти останнім часом, малюєш, постійно рукоділлям займаєшся, катаєшся на велосипеді, їздиш до моря, до парку, до центру міста.

Лара на хвилинку задумалася: «Ай правда, моє життя значно насичиніше стало, аніж було будь-коли. Коли мені відмовляють погуляти і я розумію, що можу провести день скучно, мене це спонукає багато подорожувати, займатися чимось новим, волонтерити та самій розважати себе. А, можливо, це те, про що говорив Шон, коли казав, що я маю ще навчитися бути наодинці з собою…»

— Ларо, Земля викликає Лару, — перед обличчям дівчини почали махати руками, аби витіснити з роздумів.

— О, я знаю, що я можу зараз зробити, аби мені стало легше!

— І що ж це? — допитливо сказала мама.

— По-перше — це смаколики купити. По-друге — подивитися фільм, а та-а-акож… почну писати книгу.

— Тоді вперед! — підтримав тато, дружньо ляснучи доньку по плечах.

Лара пішла в коридор по гроші, підстрибуючи із задоволенням від власної винахідливості. Через хвилин двадцять вона повернулася з декількома солодощами й різноманітними снеками з магазину. Хоча чому декількома… з цілим пакетом!

— Мамо, тато, я вам теж взяла! — гукнула Лара з коридору, знімаючи взуття.

— Дякую, — почувся голос мами, — залиш нам на кухні!

Невдовзі Лара відправилася до своєї кімнати. Вона увімкнула цікавий фільм та почала затягувати в себе все, що накупила в магазині, наче пилосос.  Це було комфортно — відчувати себе в спокої та насолоді зі своєю компанією, особливо коли дівчина ввімкнула приглушене світло в кімнаті. Приємна мелодія на фоні спонукала її співати і вона це зробила. Недосконалий, але такий емоційний спів почав доноситися по всіх куточках кімнати і навіть за її межі. Через пісню Лара висловлювала свої емоції — як хороші так і погані, а ще бажання. Через пісню вона розуміла свої цінності, свої інтереси та уподобання. Наші улюблені пісні багато про нас говорять, справді? Для Лари, як для творчої натури, це було правдою. Як тільки вона вмикала пісні, вона одразу занурювалася в атмосферу та співала так, що не могла себе зупинити, поки горло не заболить. Як вона могла забути про своє таке уподобання?! Навіть стало соромно перед собою за те, що сама ж  розчинилася у стосунках із Шоном виешті, і забула про деякі свої хоббі.

— Треба буде запропонувати Шону разом заспівати пісню з цього фільму, коли зустрінемося.

Тепло розлилось по всьому тілу та всі сумніви розчинилися десь ззовні й більше не заважали Ларі насолоджуватися життям. Момент — така гарна річ. Ми памʼятаємо моменти, які проживаємо, і це дає нам спогади. А спогади — це те, без чого життя не мало б сенсу.