І в далеку дорогу

— Ти мене на зорі проводжала, — сумно співала Лара, сидячи на лавці й чекаючи на Шона.

Вже кінець серпня. Сьогодні був той день, коли настав час попрощатися ледве не назавжди, на цілих 4 роки, поки Шон буде вчитися в Лондоні. Може навіть і на більше… Сьогодні Монпорт відпускатиме одного бійця, який так влучно вистрілив у серце Лари в перший день, коли вони зустрілися.

— Що б я робила, коли не Шон? Він навчив мене бути більш впевненою в собі, любити та поважати себе, розповів багато цікавого про світ. Завдяки йому я так змінилися, проте залишилася такою ж індивідуальною, як і була, лишень стала на 1% краще. Я так сумуватиму за його обіймами та його посмішкою, — говорила вона до себе.

Ззаду почулися кроки та на плечі Лари опустилися дві великі, але худенькі руки. Хтось ззаду чмокнув її у щоку.

— Ларо, я буду тобі обов’язково телефонувати, а ще, скоріше за все, я тебе… хоча ні, зараз говорити не буду.

— Що мене? — Лара обернулася та кинула підозрілий погляд на Шона.

— Нехай це буде сюрпризом, — посміхнувся він та взяв дівчину за руку. — Ходімо тоді?

Лара кивнула та підвелася з лавки, на якій так зручно вмостилася, що аж сліди на ногах повилазили.

Обидва неспішно йшли до станції, аби затягнути час, проведений разом, хоча станція і так знаходилася далеченько від їх домівок.

— Як я тут буду без тебе? — сумно опустила голову Лара. — Наче тільки нещодавно познайомилися та почали зустрічатися, а тут вже й прощатися треба…

— Подивися на ситуацію більш позитивно, ти ж у мене оптимістка! — підбадьорював Лару Шон. — Коли ми з тобою подорослішаємо, то зможемо більше речей робити разом, зможемо подорожувати, куди захочемо, будемо їсти смачну їжу, ходити разом по магазинах, готувати, будемо можливо жити разом.

Лара загадково всміхнулася та подивилася на Шона.

— Що ти так на мене дивишся? — занервував він.

— Ладно, забули, — здалася Лара, зрозумівши, що натякати вміє так само, як і вчителька за 10 хвилин перед неочікуваною контрольною.

Декілька хвилин обидва йшли мовчки. Першою тишу перервав Шон:

— Ти сильно хвилюєшся?

— Так… Я боюся, що якщо ти мене полишеш, то мені знову буде самотньо та я невдовзі опинюся там, звідки починала свою пригоду.

— Але маєш навчитися жити без мене також, мало що може трапитися в житті. Важливо памʼятати, що ти в першу чергу важлива для самої себе. Тому ці чотири роки подарують тобі неабиякий досвід, і я більше, ніж впевнений, що ти його сприймеш на ура.

Лара мило посміхнулася очима до хлопця. Якраз вони дійшли до залізничної станції. Хоча пройшло наче 5 хвилин, а насправді — цілих пів години.

— Я поставлю собі за мету, як тільки ми зустрінемося на канікулах, зустріти тебе з салютами і президентським кортежем, — жартувала Лара.

— Я вже представляю, що то буде, — засміявся хлопець.

Обидва дивилися одне на одного захоплено й водночас із легким невиразним смутком в очах. Стільки всього трапилося між ними, стільки пригод разом за ці місяці. Таке відчуття, наче вони були знайомі все життя, як друзі дитинства.

— Ой, вже батьки прибули, зараз вони мене будуть проводжати, тому нам час прощатися.

— Обов’язково зателефонуй мені, як матимеш час!

— Так і зроблю, буду в тебе порад просити. Якраз буде привід зідзвонитися.

Шон легенько обійняв Лару на знак прощання та побіг до батьків. Лара залишилася на хвильку на дорозі, споглядаючи, як постать хлопчини бігла до родичів.

— От і все, — видихнула вона. — Але він правду сказав, треба на це дивитися з оптимістичного боку. Тому в мене завтра буде день релаксу й підготовки до нового навчального року в університеті.

***

Лара спочивала на березі моря в затінку, жуючи сендвіч та роздумуючи про життя, яке чекатиме на неї завтра. Вперше вона відвідає університет та познайомиться з однокурсниками, там зустріне друзів та буде з ними ходити по перервах за лимонадом до лавку. Познайомиться із викладачами, вивчатиме різні науки, здаватиме сесії, яких всі так страхаються. Завтра її життя, можливо, повністю зміниться. Але вже не буде таких екзаменів, які вона пережила цього літа. Це був крок без ризику помилитися, адже цим ставився під ризик її бюджет.

— Який смачний малиновий лимонад! — сказала Лара ненароком до себе.

Сонце вже потроху сідало, але все ще яскраво сіяло над горизонтом, а море плескалося біля її ніг, видаючи заспокійливі звуки, що клонили Лару в сон.

— Ось так-от… Хоча, насправді без Шона я й тоді час якось проводила, тому зараз буде трошки легше адаптуватися. Але його обійми…Сонечко моє. Я так буду сумувати за його ніжним поглядом та його худорлявою статурою, за його кольоровим одягом, за його густим та мʼяким волоссям. За інтерʼєром його кімнати та проведенням часу разом за переглядом фільмів. Але я сильна! Я буду його чекати, як це роблять дівчата з творів романтичної літератури. Але я-таки дочекаюся та ми будемо жити довго та щасливо.

Лара поперхнулась лимонадом.

— Тим не менш, я зараз маю навчитися по-справжньому цінувати та любити час, який я проводжу із собою. Буду більше навідувати родичів, також заведу інших друзів, спробую знайти волонтерський гурток та познайомитися з новими людьми. Ну і, звісно, телефонуватиму Шону, Неллі, Ремі, Елі…