«Я буду довго про це жаліти», — Лара

— Ну чому стільки завдань дають, ще й на канікули! — роздратовано казала Лара, сидячи над домашкою. — Навіть до екзаменів не встигаєш готуватися з такою купою. А ще постійно вчителі просять з чимось допомогти, тут ми відеопривітання знімаємо, змонтуй нам відео, тут в нас учнів не вистачає на захід, приходь до школи. Залишили б мене в спокої хоча б на канікули! А то це вже не канікули, а знов робочі тижні.

Лара вляглася із замученим виглядом на купу зошитів перед нею. Стільки роботи, як зараз, ніколи не навалювалося на неї. Домашні завдання, приготування до свят, підготовка до екзаменів, шкільне самоврядування, допомога батькам. Це все поступово забирало життєву енергію Лари, знесилювало її, а так як часу на відпочинок було мало, то цю енергію ніхто не міг відновити. В кімнату зайшла мама:

— Миленька,  чого ж ти над цими уроками сидиш, не вставая? Так багато задали?

— Еге ж, дивна моя школа, якщо чесно.

— Щоб ти не так сумувала, я тобі смаколиків принесла.

— О, дякую тобі! — Лара сумно посміхнулася мамі. — Хоч щось буде мені розрадою.

Ще години дві самознущань і не стало ні уроків, які потрібно було робити, ні смаколиків. Лара замучено підвелася з-за столу й попрямувала до ліжка, плюхнувшись на те, неначе тюлень. На телефон прийшло повідомлення — від Неллі. О, і ще одне від Шона.

« Ларочко привіт! Як ти там? Хочеш сьогодні разом піти до кафе, яке нещодавно відкрилося поблизу?»

Лара була настільки знесилена, що не хотіла взагалі ні з ким йти гуляти або розмовляти. Не хотілося ні лежати, ні стояти, ні сидіти, ні співати, ні танцювати, ні рукодільничати, ні займатися славнозвісною йогою.

— І наче б я знаю, що коли в мене поганий настрій, то воно мені допомагає, але я просто не можу фізично підвестися з ліжка й це робити, я наче вʼяла сосиска, навіть думати складно, хочеться просто спати, але спати не хочеться, бо так я промайну цілу годину життя. Хоча в телефоні я навіть більше можливостей проминаю, тільки ось з цим боротися складно.

Розгорнувшись на ліжку, наче морська зірка, Лара дивилася в стелю, щось собі надумуючи в голові.

— А, точно, Шон.

На нього якось взагалі стало байдуже за цей тиждень. У Лари в голові залишилися тільки уроки, екзамени й школа, а закоханість в цю концепцію ніяк не вписувалася. Все ж, Лара взяла телефон:

« Привіт! Я сьогодні ввечері приїжджаю, ми можемо вийти прогулятися ненадовго о 19.00»

— Ну так, ну так, нарешті я комусь знадобилася, та ще й двом людям одночасно. Але якось соромно перед Шоном та Неллі зʼявлятися в такому настрої. Особливо перед Шоном. Що, я йому всю душу буду виливати після декількох тижнів знайомства? ( це були пророчі слова)

« Я навіть не знаю, в мене дуже поганий настрій сьогодні…»

« Ти можеш мені пожалітися, якщо хочеш»

— Приємно. Мені не часто говорять такі слова, зазвичай я лиш слугую підтримкою для Неллі та Елі, а також інших людей. Майже ніхто не пропонує підтримку мені, а мені ж її потрібно значно більше, особливо після того, як я вислухаю всіх на світі…

« Добре, тоді давай о 19.00»

— І ще треба Неллі написати…

Але голова Лари вже плюхнулась в ліжко.

***

— Мамо, котра година? — долинули крики з кімнати Лари.

— Пʼять по восьмій, — долинули крики з кухні.

— Ой лишенько, я заснула на декілька годин! — Лара підскочила з ліжка й побігла за курткою.

— Куди це ти так пізно?

Лара в спішці не встигла підібрати слів, тому вимовила, що перше на язика потрапило.

— Я недовго прогуляюся з Шоном, скоро буду!

За Ларою зачинилися двері, залишивши маму в легкому ступорі. Спускаючись сходами, дівчина застигла в фейспалмі, розуміючи, що тільки що сказала.

— З цим розберуся потім.

Вибігши на вулицю, Лара врізалася в людину. Вона трохи підняла голову — то був Шон.

— Ой, вибач, я трохи запізнилася, я не вслідкувала за часом!

— Все добре, Ларо. Пішли, мабуть, до скверу? — очима посміхнувся Шон. — То що тебе турбує?

— Я навіть не знаю з чого почати… — затнулася Лара.— Розумієш, я тебе не так давно знаю, тому складно вирішити, що треба розказувати, а що, можливо, буде зарано.

— Розумію, ти можеш подумати.

Декілька хвилин Шон та Лара йшли мовчки. Нарешті, коли вони сіли на лавку, Лара почала говорити.

— Я думаю, що мій поганий настрій повʼязаний з тим, що я дуже багато працюю і мало відпочиваю. Це, напевно, найперший чинник, адже постійний стрес і все таке, я дуже погано це переношу. Ну чому я так все близько сприймаю до серця й хвилююся через дрібниці!

— Екзамени…воно явище нелегке, я й сам іноді в хандру впадаю.

— А ще постійні обмеження, контролювання себе, що потрібно займатися спортом, що менше сидіти в гаджетах, а іноді просто хочеться лежати й нічого не робити. А ще ось ця параноя упустити життя!

— Упустити життя…?

— А ще люди, які про тебе згадають раз на місяць, коли їм щось треба. Я вже не можу всім писати й питати як у них справи, а мені ніколи так не напишуть. Ну й кому я насправді так потрібна?

Лара почала шмигати носом. Шон трохи зашарівся й не знав, що робити.

— А ще постійно намагатися підбадьорювати себе, любити себе, адже в житті ти маєш сам себе підтримувати. А я не можу постійно себе підтримувати, коли розумію, що я одинока у великому світі людей, й ніхто крім мене не турбується про інших, коли їм погано!

Коли мені погано, то у всіх зʼявляються справи! Я постійно сиджу вдома, намагаючись не зʼїхати з глузду й роблячи все можливе, аби мені було не так сумно. Але мені так хочеться іноді підтримки, як і усім нам!

Лара ледве не розплакалася від того почуття самотності, яке її охопило. Шон поклав руку на плече Лари й сидів, злегка покачуючись зі сторони в сторону, наче заколисуючи дитину, а Лара мовчазно дивилася на землю.

— Тобі так не пощастило… Бути самою в найтяжчі моменти свого життя.