Хай лунають тости

— Не відставай, Ларочко, — молебно говорить мама,

ідучи попереду.

— Я не можу не відставати, дивись, який гарний сніг! —Великі пухкі сніжинки палали на волосся Лари, а коли вона намагалася їх взяти на руки, вони одразу танули й  розпливалися водою по руках. — Тобі сподабалися подарунки, які я придбала для тітки з дядьком?

— Так, сонечко, вони чудові, — посміхнулась мама. — Тільки печиво в тебе знов трохи пріснуватим вийшо, але воно вже краще, аніж попереднього разу.

В гості Лара з мамою прийшли вчасно. Почалися обійми, купа питань про життя й, звісно ж, допити Лари.

— Ну що, Ларочко, тобі вже скоро 17! Як же швидко летить час! — мовила тітка. — Вже маєш хлопчика, який тобі подобається?

Такі питання неабияк ставлять Лару в некомфортне становище. Вона, міцно стиснувши зуби і намагаючись не згадувати Шона, процідила:

— Ні, мені поки що й так комфортно.

Тітка та мама почали про щось перешіптуватися між собою й хіхікати. Лара, аби не чути усіх пліток про себе, зайшла до кімнати Марі. Її вдома не було…Дін-Дон! А ні, вже було.

Марі зайшла додому з її бойфрендом. Лара подивилася недовірливим поглядом на високого статного хлопця, який увійшов до вітальні.

— Ну що сказати, симпатичний, але мені більше подобається Шон, — подумала вона й пішла по своїх справах, чемно привітавшись з усіма гостями.

— Скоро вже нарешті зателефонує Шон, а Марі та її хлопець точно будуть сидіти в її кімнаті й базікати. Якщо ж вони почують, що я з кимось спілкуюсь… а тим паче з хлопцем! Мені потім не вижити на допиті в тітки. Бо ніхто навіть не знає, що я з Ремі на постійній основі гуляю, бо ж одразу почнуть зводити з ним!

Нарешті всі усілися за стіл, розмовляючи про подарунки та Різдво, які подарували одне одному. Атмосфера була саме та, що треба, для того, щоб сидіти й спостерігати з мʼякого диванчика за всім, що відбувається. Коли ж покликали до столу, Лара з радістю взялася робити ту справу, яка її приваблювала весь день — їсти, смакувати, набивати щоки й, задоволено причмокуючи, відкидатися на спинку крісла.

— Проглот ти мій, — подивилася на неї мама.

— Так, так, я така, — розсмішила маму Лара.

Стільки смачних страв, фрукти, овочі, салати, гарячі страви й гарніри зникали в животі Лари так само швидко, як і зʼявилися на столі. Ледве викотившись з-за столу, дівчина попрямувала до іншої кімнати — і ні, це був не туалет. Задзвонив телефон — «Єс, це Шон!» — Лара подивилася на себе в дзеркало, швидко причепурилася й прийняла виклик. На екрані показалося світле обличчя, що посміхалося й немовби сяяло від радості. Блакитні очі були такими знайомими для Лари, наче вона їх бачила вже тисячу й один раз. Шон ласкаво привітався:

— Привіт! Як у тебе справи?

— Думаю добре, рідні зараз сидять за столом і розмовляють, я туто в іншій кімнаті.

— О, покажеш як там у вас?

— Я думаю, що так, — невпевнено проказала Лара, піднімаючи телефон з тумбочки, яку використовувала, як підставку. Трохи прочинивши двері, вона почала показувати Шону сім’ю, що сидить за столом і про щось бурхливо розмовляє.

— А хто з них хто? — допитливо проказав Шон.

— А він, виявляється, не такий то і спокійний, — заявила сама собі Лара подумки. — Ось це тітка з дядьком, тут мама, о це — сестра з її…хлопцем якимось.

— А де твій тато?

— Він постійно в командировках, сьогодні знову поїхав, тому святкуємо без нього.

— Тобі, напевно, тужливо без нього.

Лара лиш промовчала й закрила двері.

— Ой, вибач, я мабуть не того сказав! — швидко намагався виправити ситуацію Шон.

— Все добре, не хвилюйся. До всього можна призвичаїтися. Тим паче, коли тато приїжджає, він мене бере з собою погуляти й купує мені багато смаколиків. Тому мені добре.

Тиша на хвилину заполонила кімнату Лари, не було чутно навіть машин та спілкування за дверима.

— А хочеш я тобі покажу своїх племінників? Вони просто чудові, настільки чудові, що намагаються виделкою відкрити замок в кімнату, щоб і вони мали можливість поспілкуватися з тобою.

Щось тихо клацнуло і двері Шона відчинилися, до камери підбігли два маленьких світловолосих хлопчика в різдвяних піжамах, які, кумедно взявши телефон Шона до рук, почали посміхатися й махати Ларі.

— Всьо, моє серденько поплавилося! Які ви гарнюні-і-і! — проказала вона цим двом миленьким кучерявим створінням.

— Це Девід та Нік, говорив здалеку голос, смиренно намагаючись забрати телефона з рук дітей.

Лара пирснула сміхом й споглядала за всім, що відбувалося по ту сторону камери. Шон бігав за двома близнюками, які вийшли з кімнати й втікали від нього по всьому будинку.

— Два поверхи!? — здивувалася Лара. — Можна мені до тебе!!!

— Ти ще не бачила найкращого, — Шон нарешті вийняв з рук дітей телефона і показав Ларі неймовірну картину. Панорамний балкон виходив на ліс, повністю вкритий шатами білого снігу. На балконі стояв невеликий плоский диванчик із пледом.

— Ти немов місце моєї мрії показав, — схопившись за рота, сказала Лара. — Це просто казково!

Знизу почулися швидке тупотіння, неначе наближалася сама буря з дітлахів чотирьох років. Коли двері прочинилися, Шон пролетів між дітлахів, заставши їх зненацька, і кинувся сходами вниз, сміючись та  кричучи щось дітям англійською, що вже йшли навздогін. Хлопець завернув за ще одні двері. Тоді Лара побачила велику кількість людей за столом, де була величезна кількість смакоти, яку вона й не пробувала в житті, або навіть не знала про неї. Шон почав розмовляти англійською з двома тіточками. Лара гарно розуміла англійську, але той діалект майже не піддавався її розумінню, хоча з контексту все ж можна було щось розібрати.

— Шон такий цікавий — думала собі Лара, поки намагалася розібрати, що говорять по ту сторону екрану. — Наче спокійний, а наче активний. Наче серйозний, а наче безтурботний. Але, о май, які ж у нього кучерики, я просто не можу перед ними встояти!