Розділ 2

Єва не знала що сказати, вона на мить втратила дар мови. Далі почула в телефоні гудки і все… Мобільний вислизнув з її рук і впав на підлогу, продовжуючи видавати звуки. Єва сиділа і не могла зрозуміти свій стан.  Сльоза скотилась по щоці. «І чого ти плачеш, Єво! Це мало статися рано чи пізно», – заспокоювала себе.

Звичка розмовляти з самою собою з’явилась у Єви ще в дитинстві. Маленькою, Єві часто доводилось самій залишатись вдома. Батьки завжди пропадали на роботі. І тоді за подруг ставали її іграшки. А щоб не було нудно, вона висаджувала всю свою чисельну іграшкову братію і розповідала їм казки, які чула раніше, або які придумувала на ходу, або влаштовувала концерти – вмикала якусь пісню, брала в руки мамин дезодорант, який служив їй за мікрофон і співала, намагаючись перекричати увімкнену мелодію. Часто сусіди, не розуміючи справжнього співочого таланта дівчинки, скаржились Євиним батькам, що вона своїм співом робить нестерпним їх життя. «Таким вже й нестерпним?! – ображалася на сусідів дівчинка. – Можна подумати, що вони краще за мене співають?»

Отже і до тепер, у Єви не зникла ця звичка. Вона часто вела свій внутрішній монолог із собою, їй це допомагало все добре обміркувати, і відшукати вихід із проблеми, яка виникла. Бувало, що її внутрішній монолог звучав у голос. Це частіше за все траплялося, коли дівчина хвилювалася і не могла відразу зреагувати на ситуацію, що з’явилася. А часто, саме розмова із собою, допомагала Єві заспокоїтись і адекватно сприймати ті проблеми, які на неї звалились.

-  Це мало статися, - заговорила в голос до себе Єва, - адже наші стосунки останнім часом були якісь поверхневі, сухі. Я намагалася не звертати уваги на зміни, але ж розуміла, що довго так тягнутися не може. Жінка, вона ж одразу відчуває, що щось не так! Я сама собі брехала, що все нормально у нас з Назаром, коли вже давно була така порожнеча у всьому. – задумалась, - Єво, згадай, коли в останнє тебе цілував Назар? Ага! Не пам’ятаєш?! – засмутилася, похилилася на спинку крісла і закрила долонями лице.

Так просиділа декілька хвилин, намагаючись утихомирити свої почуття і той відчай, що десь глибоко закрався.

-  Думала все швидко вирішу і поїду додому, мріяла, як з Назаром будемо святкувати Різдво, які страви приготую, щоб порадувати коханого, як прикрашу свою квартиру, щоб настрій створити святковий… Багато про що мріяла і все раптом стало нікому не потрібне. І що тепер? Не буду поспішати, залишусь тут. Віталій Всеволодович обіцяв створити для мене незабутнє свято. То чого відмовлятися?! Дома на мене ніхто не чекає.

Єва підвелась із крісла, розстелила ліжко і лягла закутавшись у теплу ковдру.

-  Скоро Різдво. Це моє улюблене свято і я повинна не змарнувати час на страждання за Назаром, які нічого не змінять і ні до чого хорошого не приведуть. Все! Потрібно перекреслити чергову прожиту сторінку мого життя і намагатися жити далі! Тільки ніяких сліз! І ніяких страждань! – вмовляла себе Єва.  – Завтра буде новий день. А я молода і гарна, я повинна насолоджуватись своїм життям. Все у мене буде добре! Все у мене ще попереду! – а потім наказала собі, - А тепер спати, Єво! Тобі потрібно добре виспатись! Завтра на тебе чекає не простий день з улюбленим босом, - і посміхнулась, згадавши свого боса в светрі з мордою оленя.

За вікном падав легенький сніжок і переливався при світлі ліхтарів. Єва не стала закривати шторами вікно, а навпаки дивилась на те, як весело кружляли сніжинки, злегка постукуючи по склу, та на вітрі заводячи веселий хоровод. Сон повільно огортав Єву в свої обійми і вона заснула.