Розділ 14

Повертатися додому не хотілося. Я принесу туди дуже погані новини й всі знов будуть засмучені. Але й блукати містом у не зручних туфлях теж не дуже добра ідея. Тому, хоч і повільно, та все-таки я йшла у бік дому. 

Тепер стало зрозуміло чому Френк Великий так мене нахваляв. Він знав, що маг лишається і хотів хоч якось “замилити” цьому Кірану Альмаїру очі. Бо, зовсім не розумію чому, але цей клятий ліквідатор вчепився в мене своїми зубами й не збирався відпускати. 

Його поведінку важко зрозуміти. Ну навіть якщо в мене є якісь проблеми з реєстрацією, це ж все одно зовсім не те, за чим він приїхав у місто. Він має знайти інфікованого носія магії, а не з відьмою воювати. Це дивно. Його увага до мене ще дивніша. І те, що я не розумію його мотивів, добряче тепер мене лякає. 

– Повернулася, моя солоденька, – ніжним жіночим голосом мовили мої двері, на ім'я Жоржетта. 

– Повернулася, – зітхнула важко.

– Все так погано? – відразу ж відчула мій настрій Жоржетта. 

– Гірше й придумати не можна, – ще раз зітхнула та, щоб її вже не до кінця засмучувати, побажала Жоржетті доброї ночі й пішла відразу до кухні, бо саме звідти лунали тихі звуки розмови.

Всі мої були там, за нашим великим обіднім столом. Навіть Франческа прийшла та вже майже дрімала над чашкою чаю. Вони чекали на мене. 

– Чому так швидко повернулася? – вже на порозі до кухні запитала в мене Клавдія, яку поставили на столі та підперли її великою і важкою вазою для квітів. 

– Маг нафолив, – припустив бобер Семен, який біля печі сидів і вигортав з неї попіл.

– Гірше, – мовила, зітхаючи та сідаючи до столу. 

Брунгільда, навіть не питаючи мене, направила до мене чашку з чаєм і свіжі пироги. А казала, що сьогодні не буде випікати.

– Дякую, люба. Я там нічого й не їла, – аж розчулилася я.

– Так і подумала. А я от, від нервів рятувалася та й напекла свіженьких. 

– То що там з магом? – запитала Франческа сонно.

– А з магом все дуже погано. Він тепер буде нашим сусідом.

– Щооо??? – це мій дух дому Модестович проявився, бо інші, здається, зависли від шоку.

– Альмаїри кляті, – грізно прошипіла моя книга.

– Кафав лопатою його по бафкі, – вставив від себе Семен, витираючи руки від попелу.

– Він купив будинок Вейнів. І я чесно не розумію що йому від мене взагалі треба. Дивний такий. 

– Можу на розвідку злітати, – запропонував комар Віктор, він же вампір Віктор. 

– І це буде останній твій політ, – пробубоніла Клавдія, відповідаючи за мене.

– Він надто сильний, – додала я. – Відчує тебе і не буде церемонитись. 

Всі мовчали й чекали, щоб щось сказала я. А я чесно не розуміла як тепер нам бути. В моєї прабабці Олівії була у нашому чарівному лісі така собі дача – будиночок на жаб'ячих лапках. Він їй слугував для ночівлі, коли вона довго збирала у лісі спеціальні трави. 

Я там останній раз була в дитинстві, бо сама частіше всі інгредієнти для свого зілля купувала в нас на базарі й оптом. Але ідею переїзду туди я відкинула, навіть вголос не промовивши, по-перше, надто тісно для нас, по-друге, що ми там робитимемо всі й по-третє, Модестович цей дім не залишить нізащо, а я не залишу його тут.

– Щось тут не так, – порушила давку тишу Клава. – Має ж бути якась причина. Такий маг просто так зі столиці у глушину не переїде. Йому тут щось треба… Можливо ми не про все знаємо? Можливо щось таке, незаплановане відбулося пі час перевірки?

– Та нічого такого не відбувалося, – вміло брехала я, бо моя пам'ять швиденько підкинула мені картинки з підвалу. 

Але це ж точно не може бути причиною його переїзду. Ну дурість якась. В його тій столиці він там певно всіх молоденьких дівчат перецілував. Це ж не те, що в мене тут… еееем… вибору не так і багато. 

Щось зовсім інше тримає тут Альмаїра. 

– Думаю, я йому для чогось потрібна, – мовила я. – Бо інакше б він не селився навпроти мене.

– До чого ж приставучий цей ліквідатор, – зітхнула моя Чес.

А я тим часом тільки помітила відсутність Фелікса.

– А де це мій кіт? – запитала здивовано.

– Та весна ж на дворі, – все і відразу пояснила Брунгільда.

– Загуляв, хвостатий, – додала від себе Клавдія. – Колись ще я грозилася йому гулялки чикнути. Але щось так і не виконала обіцянку. А вже після мене й не було кому. Всі м'якотілі пішли.

– Просто чудово, – мало не заплакала, бо розуміла, що тепер мого завжди відповідального помічника Фелікса як мінімум три дні не буде. Поки не відгуляє, паскудник. А тоді приповзе, весь пошкрябаний і побитий. З року в рік одне й теж. Хоч він і магічний та розумний, але все-таки передусім кіт. 

– Так. Що це за настрій такий? – взялася мене сварити курка. – Ану давай вечеряй і у ліжко йди. А з ранку й думки світліші у голову приходять. Будемо якось ховатись від того мага, поки зможемо. А там вже що буде. Тікати нікуди.

– Тікати ми не будемо, – впевнено заговорила Клавдія. – ми захист від нього на будинок зробимо.