Розділ 10

Відьомська чуйка мене не підвела. В конверті на мене чекало запрошення на звану вечерю у домі мера.

Я. 

На званій вечері.

У домі мера. 

Ні. Звісно, наш мер добре до мене відносився і частенько забігав за пирогами від Брунгільди, але ж не на звану вечерю просту відьму кликати. Це ж як мінімум дивно, а ще якщо враховувати, що маги й досі в місті, то щось мені підказує – ми зарано відсвяткували перемогу. 

От що ще тому Кірану треба? Нехай би вже перевіряв усіх швидше та їхав у свою столицю. Клятий збудник відьомської тахікардії

– Що ти тут бубониш? – мовив позаду мене Фелікс.

Я й не помітила його приходу. А все цей маг. Довів мене вже до неуважності.

– Запрошення от, на звану вечерю від мера прийшло.

– Мааааг, – смачно позіхнувши, мовив мій тямовитий кіт, зручніше вмощуючись на прилавку. 

– А ти це чого тут розлігся? – насупилася на нього. – Хто буде торгувати? Крамницю вже давно час відкривати.

– Відкривай… торгуй… я сьогодні не у формі. Ще порахую неправильно, – муркотів Фелікс. 

– Чого тоді прийшов? Лежав би й далі на горищі, – зітхнула, розуміючи, що сьогодні я відпахаю поповній.  

– Та книга дістала. Бу бу бу і бу бу бу. Клавдія просила мене передати тобі, що у вас сьогодні навчання і щоб ти не думала, що можна не виконувати свої обіцянки. 

– Ааааа, – застогнала, піднявши очі до стелі. 

Краще б не підіймала, бо до всього ще й тріщини там примітила, а ми ж тільки у тому році робили тут ремонт. 

– Ну ти поки відкривайся тут, а я той, перевірю як там Семен з Віктором, – мовив хвостатий і втік паскудник у вітальню, досипати та відходити від веселої нічки.

Отже, що ми маємо? Треба весь день простовбичити за прилавком. Потім години дві Клава виноситиме мені мізки, а потім ще треба зібратись і піти на ту вечерю, бо відмовлятись від такого не можна. Якщо я доживу до завтра, то піду і куплю те кольє з рубінами, на яке вже пів року заглядаю. А стеля у магазині ще почекає. На голову ж не сиплеться.

Інколи Феліксу допомагають продавати дві сестрички, наші сусідки, Лейла і Рита. Та вони на кілька тижнів поїхали до своєї тітки у гості, тому сьогодні цілий день я сама крутилася. 

Відвідувачів було не так щоб і багато, але ж з кожним мені довелося теревенити. Всі вони по великому секрету мені говорили про що їх там маг запитував і що вони мене не здали. Все було чудово, проте коли ти це вже по десятому колу вислуховуєш, то трошки починає тіпати око. 

Зачинилася раніше, бо просто розуміла, що до вечора я не витримаю. Далі важкою ходою, жуючи черствого пиріжка і запиваючи його трав'яним чаєм з малиною, я пошкромбала на горище. Всі мої вже нарешті попрокидалися і засідали грозовою хмарою на кухні. 

Краще б послухала їхнє ниття колективне через погане самопочуття, ніж оці уроки з Клавдією. Але вибору в мене не було. Пообіцяла і тепер маю виконувати.

– Доброго деньочка, – мовила, скрипнувши дверима. 

Треба хоч спробувати бути милою з нею.

– Деньочка? – звісно обурилася книга, яка на дерев'яній старій як цей світ підставці зберігалася. – Ти у вікно дивилася давно? Вже захід сонця почався!

Глянула у кругле невеличке віконце. Небо червоно-помаранчеве. Точно захід. 

– Запрацювалася, – безпомічно розвела руками.

– Ото тобі наука. Хіба ж можна поїти магічних істот!

– Та я ж не змушувала. Так випадково вийшло.

– Бо ти їх всіх не виховуєш, – бубоніла суворо книга. – Розпустила у домі панібратство. От за моїх часів…

– Ми сьогодні навчатись будемо? – перебила її, не витримавши. – В мене й так тільки кілька годин є вільних. Бо потім ще та вечерю бігти.

– Вечерю? – зацікавилася Клавдія. – Яку це ще вечерю?

– Та звану. У домі мера. Той паскудний Альмаїр ніяк не поїде. Сподіваюсь, ця вечеря на честь його відбуття у свою столицю.

Клавдія мовчала, певно хвилину точно, а потім зі здивуванням повторила мої ж думки:

– Ти? На званій вечері? У домі мера?

– Сама шокована, – зітхнула важко. – Але це цей паскудний маг вже щось задумав. Ніяк не може змиритись, що нічого своїми залізяками не знайшов.

– Ану, підійми мене, – гаркнула книга. – Підійми, я хочу тебе побачити. 

Підійшла і взяла Клаву до рук. 

– Так я й думала. Ти на кого схожа взагалі? У дзеркало дивилася? На голові казна-що, синці під очима на пів обличчя, бліда як поганка… 

– До чого це зараз? Ми ніби ж навчатись маємо, – розсердилася, бо слухати про себе таке неприємно, хоч я знала, що так сьогодні й виглядаю. 

– Яке збіса навчання?! – вона так гримнула що я мало не випустила її з рук. – Ану швиденько пішла до ванної, намастила усіма можливими кремами та зіллями обличчя, як слід відпарилася під гарячою водою і маслами натерлася. На свою гривку лосьйон для м'яких локонів нанесеш. Сподіваюся, ти його варила?