Розділ 7

Затамувала подих, поки маг повільно обходив просторий торговий зал, який після закляття ще просторішим став.

– Щось у вас тут дивна розкладка товару, – мовив він задумливо.

– Хороші продажі, – розвела я руками. – Не встигаємо поповнювати товар.

Маг лиш підозріло глянув у мій бік і почав підключати свою “швабру” з блималками.

– Невже не довіряєте власним здібностям? – не втримала я язика за зубами. 

– Довіряю, – спокійно відповів Кіран. – Це мій особистий винахід. Детектор магічного ехо. Він сканує простір на магічне відлуння. З ним більше шансів відшукати щось… добре заховане.

– Поки вишукаєте те, чого в мене немає, може відповісте на моє запитання? – поцікавилася, вмощуючись у яскраво-жовте крісло біля столика для відвідувачів. 

– Питайте, – благородно погодився цей… маг.

– От скажіть мені, будь ласка, ви з самої столиці приїхали в таку глушину, щоб тиранити перевірками зовсім звичайні магічні осередки, бо у вас там важливі справи закінчилися чи як розуміти таку увагу? Ви вже певно кілька разів просканували мене і помітили що я чиста. Ніякої зарази на мені немає, то чому б вам власні датчики не перевірити?

– Будь-який магічний осередок не може бути звичайним. Тому я тут і ваша роздратованість свідчить лиш про те, що вам є що приховувати, шановна відьмо. 

Він повільно проводив тією своєю штукенцією, але вона продовжувала миготіти червоними вогниками, що певно означало нормальний та неприхований магічний фон.

– Моя роздратованість свідчить про те, що я, як і будь-яка інша відьма, не люблю чужих людей на своїй території, – якомога спокійніше відповіла йому. 

– А що ж ви любите, Розаліє, – мимохідь поцікавився маг.

Він вперше назвав правильно моє ім'я. 

– Прикраси, спокій і лимонні кекси, – бовкнула для чогось я.

– Запам'ятаю, – мовив відразу він.

– Не варто, – пирхнула. – В столиці вам ця інформація не знадобиться.

– Хто зна, Розаліє, хто зна, – загадково всміхнувся маг.

Він ще й посміхатись вміє. І чого це в мене така тахікардія почалася? Оце так реакція на білі зуби мага. 

– Закінчили? – щоб приховати свою дивну збентеженість, схопилася на ноги й поділовому рушила до дверей. – В нас ще з вами на черзі кухня і вітальня. 

– І підвал, – додав маг.

Мені лишалося тільки погодитись з ним.

– І підвал, – повторила й швидкою ходою пішла до кухні, де все ще лежали Брунгільдині рум'яні пироги, а курочки моєї там не було, бо ж незареєстрована вона в мене. 

На кухні маг так само ходив зі своїм винаходом і тицяв ним в усе, що тільки захотів. 

– Красиві пироги, – через якийсь час заговорив Кіран. – Це ви ще й така господиня?

– Звісно, – збрехала, не кліпнувши навіть. – Ночами пироги печу, вранці дозволені зіллячка варю, а до вечора їх продаю. Насичене життя, як бачите. 

І чого ото так з підозрою дивитись на мене? Ніби я не схожа на бджілку-трудівницю.

Очікувано він на кухні теж нічого не знайшов і вітальню доволі швидко перевірив, тож ми вже через пів години спускалися до мого підвалу, вхід у який був з вітальні під сходами. 

Поклацала пальцями, активізуючи свої магічні лампи, бо у підвалі була суцільна темрява.

– Весь світ вже давно електрикою користується, – відразу ж примітив маг.

– Але й магію світла поки ще ніхто не забороняв, – спокійно заперечила йому.

– Поки, – з натяком додав цей ліквідатор. 

Підвал в мене був звичайний. Я взагалі ним рідко користувалася. Стелажі пустували й біля дальньої стіни був цілий склад порожніх скляночок різного розміру для усіляких зіллячок та фірмових настоянок. 

Ще посередині валялися дерев'яні ящики. Гатки не маю від чого вони. Та й все. 

Але маг вже тицяв своєю залізякою по стінах. Певно схованку шукав. Проте нічого він так і не знайшов. 

– Можемо підійматись, – рівно та беземоційно промовив Кіран і я мало не всміхнулася від щастя. 

Адже, можна вважати, перевірку ми закінчили. На другому поверсі та й на горищі ті його помічники нічого теж не знайдуть, тому я відчувала шалене піднесення… поки не примітила біля сходів, що вели на перший поверх з підвалу, моє зілля, яке втекло від мене, коли Франческа прибігла з новиною про приїзд ліквідатора.

– Ой! – крикнула що навіжена і, витріщивши очі, вчепилася за передпліччя мага й силою розвернула його спиною до виходу та того зілля, яке кудись собі повільно, як велетенський желейний слимак, повзло.

– Що з вами? – занепокоєно запитав мене Кіран.

– Боюся, – ляпнула що перше до голови прийшло.

Притулилася до мага, а сама мімікою показую зіллю, щоб швиденько кудись заповзло. 

Але кому я там знаки подаю? Воно ж сліпе й дурне! Повзе собі не зрозуміло куди. Яке йому діло до перевірок цих? 

А я просто забула про нього і звісно не врахувала у тому моєму списку. Та от проблемка – повзаючі зілля це теж не зовсім законна річ. Таке треба знищувати, щоб до нього ще яка зараза не вчепилася.