Розділ 6

Спочатку, не витримавши, закочую очі, потім все-таки видихаю і підкреслено спокійно запитую в старої еемм, тобто древньої книги:

– Чому ти не покажеш закляття, Клавдія? 

– Бо не хочу.

Видихаю знову, цього разу голосніше, поки мій кіт знаками показує мені тримати себе у руках. 

– Хіба я не пояснила тобі все? Чи ти не розумієш тої небезпеки, що нависла над нами? – говорю спокійно, хоча вже є бажання рвати волосся в себе на голові.

– Розумію, – відповідає Клава і замовкає. 

Краєм ока помічаю Брунгільду, яка вже певно знесла своє чергове пророче яєчко і поспішає мені все показати та поки не до пророцтв. 

– Нефти лопату? – чую тиху пропозицію від Семена. 

Бобер як завжди – хоче все вирішити кардинально. Але на жаль проти Клави лопата не допоможе тому махаю йому, щоб сховався і знов максимально спокійно звертаюся до книги.

– Є якась причина чому ти передумала ділитись закляттям? Чи просто вирішила знищити тут усіх одним махом?

– Я поділюся, але ти маєш мені дещо пообіцяти.

– Що саме? – тихо поцікавилася.

– Від сьогодні ти будеш мене відкривати та вивчати всі мої здобутки. Будеш заучувати кожне закляття і вчитись варити дійсно сильні зілля Будеш щомісяця здавати мені екзамен і приділяти мені увагу. Будеш мене слухати…

– А може не така вже й страшна та смерть? – з надією глянула на Фелікса, бо щось життя в потойбіччі мені вже більше подобалось. 

– Так важко кілька годин на день приділити навчанню?! – тим часом засварилася книга. – Я скільки років запиленою провалялася на горищі!! І якщо це єдина можливість щось змінити, то я нею точно скористаюсь. Ось моє останнє слово. Або ти погоджуєшся, кладучи на мене руку, і я відкриваю для тебе текст закляття, або повертай мене на горище і розбирайся сама з Альмаїром. 

Фелікс дивився на мене з проханням. Десь голосно зітхнув Семен. Брунгільда теж чекала мого рішення і навіть Модестович проявився біля печі з пиріжком у роті. Всі чекали, що я їх врятую. Тож вибору в мене не було.

– Д-доре, – ледве вимовила.

– Повтори, бо не чую, – знущалася книга.

– Гаразд, я буду вчитись і варити важкі та серйозні зілля! – прокричала, зажмуривши очі. 

Не хотілося вірити, що я на таке підписалася та часу на роздуми майже не лишалося. Треба було діяти швидко, щоб врятувати від перевірки свій магічний осередок. 

Закляття було коротким і це мене потішило, бо ще потрібно прочитати той ввесь список, який ми вчора з Феліксом складали. Не просто прочитати, а постійно вплітати магічну енергію, насичуючи нею кожнісіньке слово. Тільки тоді все спрацює як треба. 

Почала я за годину до приходу магів і закінчила через пів години. Читала закляття у вітальні, де ми любили всі проводити час, особливо довгими зимовими вечорами.

Що закляття подіяло, зрозуміла відразу, бо коли промовила останню частину – Клавдія у моїх руках розчинилася й безслідно зникла. В будинку якось відразу стало незатишно та ніби холодно. Це Модестович перестав його оберігати. Так від цього неприємно стало на душі.

– Це тимчасово, – промуркотів Фелікс. – Все відновиться вже до вечора. 

– Я знаю, – зітхнула. – Просто якось неприємно і сумно.

Обійняла себе руками й сіла на м'який диванчик в дрібну квіточку, щоб заспокоїтись та дочекатись тих паскудних магів. Навіть у дзеркало на себе не дивилася і зачіску не поправляла. 

Сукня на мені звичайна – пряма, зелена і з ґудзиками спереду та широким поясом, прикрашеним золотистою вишивкою. 

З самого ранку вдягла свої найдорожчі золоті сережки й товсті золоті браслети, які ще й від ментального проникнення захищали – спадок від моєї бабці Валентини. Вона, як і я, полюбляла носити багато прикрас. 

А волосся вже нехай собі стирчить у різні боки, бо все одно такої ідеальної зачіски, як в того Альмаїїра, мені не зробити та вже й не хотілося. Така якась туга напала. Ніби серце з грудей вирвали. Хоч розуміла, що все тимчасово та стримати себе не могла. 

Наполегливий стукіт у двері й Фелікс, махнувши хвостом, пішов відкривати магам. Я, ще раз зітхнувши, теж підвелася на ноги.

Пережити. Цей день просто треба пережити. 

Повільно крокуючи до дверей у передпокій, вже чула їхні голоси, проте так мені не хотілося з тим Кіраном зустрічатись. От би вони без мене ту перевірку провели. Але ж ні.

Важко зітхнула і натягнула на себе привітну посмішку, яка певно була більше на вищир звіриний схожа та зайшла до передпокою. 

Ага. Прийшли всі троє та якісь залізяки притягнули, ніби швабри залізні, але з намотаними дротами та червоними блималками на кінці. От диваки. 

– Ласкаво просимо, панове, – хотілося сказати це привітно, а вийшло ніби я їх посилаю якомога далі.

Кіран цей, весь такий у модному чорному піджаку та сіруватих штанах і зачіскою, ніби тільки з салону краси вийшов, а з-під білої сорочки на руці виблискує дорогий годинник. Про туфлі краще промовчу… вони в нього постійно так блищать, ніби їх кілька теляток увесь день лизало. Він спочатку мовчки мене з голови до ніг обдивився. Чи сканував, чи просто очі грів – хто його зна. Всі ж мовчали й чекали поки заговорить їхній головний.