Розділ 3

Додому поверталася, понуро нахиливши голову. 

– Розі, дитинко, почекай! – це мене наздоганяв голос баби Тасі. 

Трохи повільніше пішла, бо знала, що від цієї старої пані не відчепитись. Задихатись буде, але все одно наздожене.

– Ой, що робиться, що робиться! – голосила баба Тася, порівнявшись зі мною. – Приїхав, весь такий харизматичний, всіх сканує… а погляд, який погляд, як в яструба! Я аж зашарілася, коли він глянув на мене. А мені вже шістдесят з копійками…

Баба Тася не менше двадцяти років розповідає всім, що їй шістдесят з копійками. 

– Запхав би той свій погляд у своє авто і котився б він у столицю, – пробуркотіла зі злістю, бо розуміла, що завтра на мене чекають великі неприємності.

– Бідна ти моя бідна. Це ж там в тебе скільки всього не зареєстрованого й ееем… незаконного, – зітхала під боком баба Тася. 

І крокує ж швидесенько, не відстає.

– Ви, головне, їм про те все незареєстроване не розповідайте хоч. 

– Та я могила, – підняла стара руки догори.

З вуст бабці за вісімдесят цей вираз звучав дещо неоднозначно.

– Це важливо, баб Тася, – серйозно звернулася до неї. – Він, якщо хоч половину моїх підопічних та різних родових штукенцій знайде, то мені кінець, кирдик і кришка без каструльки.

– А ти хоч щось реєструвала по закону? – запитала бабця зі співчуттям в очах.

– Та щось… – зітхнула важко.

Де тільки й взявся цей яструб на мою бідну відьомську голівоньку? Та навіть аби я хотіла, все зареєструвати не змогла б. Деякі не дуже законні штуковини мені ще від моїх покійних прабабок дісталися, а дещо вже в мене вийшло створити й часто це виходило зовсім випадково. Тож не знищувати мені все підряд, особливо коли воно вже кліпає на мене своїми оченятами… 

Я ж не садист якийсь магічний. Дім в мене доволі просторий і ще є кілька таємних просторових кишень, тож всім місця вистачає. Живемо собі у гармонії, чесно заробляємо продажем і нікого не чіпаємо, але ж ні. Перевірку йому треба, хай би трясця вхопила того Кірана. 

Баба Тася ще позітхала та й побігла, за її ж словами, збирати інформацію на солоденького мага-ліквідатора. Обіцяла ввечері забігти з новинами. 

А вдома на мене, за широким дерев'яним столом на кухні, вже чекала вся моя сімейка. 

Курка Брунгільда магією вже товкла чергове тісто. Кіт Фелікс у великих окулярах щось там підраховував у своєму борговому блокноті. Франческа пила чай та від чогось зітхала, а на плечі дівчини дрімав комар Віктор, який насправді не комар, а вампір, що в мене тимчасово переховується та вже добряче так прижився тут. 

Беззубий бобер Семен щось вже майстрував. Я його свого часу від смерті врятувала, вирвавши з рук злих мавок, що в нас у лісі чарівному живуть. Спочатку просто хотіла йому зуби відновити та знов випустити звіра на волю. Але, як в мене часто бувало – щось пішло не так і Семен став трооохи більшим за розміром… балакучим діловим беззубим бобром. 

В кухні навіть Модестович на припічку вмостився. Цей домовик, який в мене був духом-хранителем будинку, взагалі мав відлюдькуватий характер. І те, що він тут сидить, це говорить лиш про великі неприємності, які на нас насуваються як велика грозова хмара.

– Сімейна нарада? – зітхнула я, теж понуро сідаючи до столу, чашка з чаєм вже пливла до мене у руки. 

– Ми все знаємо, – відповів за всіх Фелікс, відриваючись від своїх записів. – Гільда прочитала сьогоднішнє ранкове пророцтво.

– І що там? – звернулася я до курки. – Невже так легко все розшифрували?

– А що там розшифровувати, – пирхнула Брунгільда. – Смерть з косою намальована і поруч надпис “Він прийшов за вами”.

– А я їм про ліквідатора розповіла, – тихо додала моя подруга Чес. 

– Завтра в нас перевірка, – вирішила не тягнути я. – Думала, що зможу переманити на себе увагу, але цей… маг хоче дослідити мій магічний осередок. 

– Справи кепські, – важко зітхнув комар Віктор

 – Лопатою його по бафкі й фсе буде пушком, – запропонував беззубий бобер Семен. 

– Дурень чи що? – обізвався Модестович з припічка. – Йди краще дах лагодить. 

– Семен-Семен, аби ж так все було просто, – зітхнув Фелікс. – Ну прикокаємо ми його, а ховати де будемо? Та й не сам той маг буде… 

– А я їх пирогами з отрутою пригощу і все вирішиться за секунду, – кровожерливо якось заговорила Гільда.

– Ауу, народ, – витріщила очі на них. – Це від коли ви такими злими поставали? Що за думки такі?

– А про що нам думати, Розі? – пирхнув Фелікс. – Завтра він тільки поріг переступить цього дому і вже винесе свій вирок.

– Та який поріг? – додала Гільда. – Він на Жоржетті зупиниться. 

Жоржеттою в нас називалися двері в будинок і вони були трооошки живими та ммм балакучими. А мати живі двері це не зовсім законно. 

– От я й кафу. Кваще по бафкі, – бадьоро заскочив на стіл Семен. 

Всі разом і не змовляючись важко зітхнули.