Розділ 13. Нейт

Ці два дні промайнули так швидко, що я навіть не встиг нормально усвідомити, як ми вже опинилися в літаку. Ще вчора ввечері я допомагав Тому закручувати останні кріплення на огорожі, а сьогодні сидів біля вікна в салоні літака й спостерігав, як хмари розтікалися під нами суцільним білим полотном.

А поруч сиділа Айві.

Від самої цієї думки кутик моїх губ ледь помітно піднявся. Досі було складно повірити, що вона справді погодилася. Точніше — що тепер вона сиділа тут, за кілька сантиметрів від мене, в літаку, і ми летимо в Лондон.

Косивши очі в її бік, одразу помітив,  як напружено вона трималася. Айві час від часу кидала погляд у вікно, але варто було мені трохи поворухнутися поруч, як її очі ковзали кудись убік, наче вона дуже старанно уникала зустрічі з моїм поглядом.

Її пальці нервово перебирали край светра. Раз. Другий. Третій. Потім вона зупинялася на кілька секунд і знову починала крутити тканину між пальцями. Від самого зльоту вона не сказала жодного слова.

Я мимоволі затримав погляд на її руках, а тоді знову звернув увагу на обличчя. Вона хвилювалася — це було видно. Та попри це на губах час від часу проступала маленька усмішка, яку вона сама, здається, навіть не усвідомлювала.

Я не став її чіпати розмовою. Не хотів змушувати пояснювати те, що вона сама ще не була готова визнавати. Тож просто влаштувався зручніше у кріслі, сперся скронею на підголівник і знову повернувся до вікна. Щоправда, вистачило мене ненадовго. Через кілька секунд моя увага знову ковзнула до Айві.

Вона сиділа, підібгавши одну ногу, і все ще крутила між пальцями край рукава. Я ледь стримав усмішку, згадавши, скільки разів за останні два дні вона намагалася переконати нас обох, що ця поїздка — жахлива ідея.

Першою під удар потрапила її шафа. Айві заявила, що їй абсолютно нічого вдягнути для Лондона. Увесь її одяг, за її власними словами, був старий, поношений і годився хіба що для прогулянок із Оріоном на пасовищі. Я досі пам’ятав її серйозне обличчя, коли вона стояла посеред кімнати з двома валізами, дивилася на розкладений на ліжку одяг і категорично заявляла:

«Я не можу поїхати в цьому».

Зараз я ледь не засміявся, згадуючи, чим усе це закінчилося. У результаті Айві запхала у валізи стільки речей, що їх вистачило б, мабуть, не на одну, а на кілька поїздок.

Потім вона знайшла іншу проблему — мій будинок. Залишатися в мене їй було незручно. Я сказав, що в мене дві вільні кімнати, і тоді, здається, видав цілу баладу з аргументами, намагаючись довести, що це абсолютно нормальна ідея. Бо вже починав розуміти: якщо дати Айві ще трохи часу, вона придумає щонайменше п’ять причин, чому їй категорично не можна летіти до Лондона.

А потім, коли вона знайшла контраргументи на кожен мій аргумент, я на мить уже змирився з поразкою й запропонував:

«Ти можеш залишитися в готелі».

Після цього вона раптом замовкла. Насупилася й кілька секунд дивилася на мене так серйозно, ніби я щойно запропонував їй щось дуже жахливе. А потім тихо запитала:

«А далеко твій будинок від центру?»

Тоді я зрозумів, що переміг.

Вона просто ще не хотіла цього визнавати. Мій будинок мав зручне розташування, а головне — їй не доведеться витрачати гроші на готель чи оренду квартири. А ціни в Лондоні й без того здатні змусити людину нервувати.

Спогад змусив мене знову всміхнутися, але цього разу погляд сам повернувся до Айві. Вона все ще дивилася у вікно, поклавши долоню на підлокітник. Пасмо волосся вибилося біля скроні. Вона машинально заправила його за вухо, та вже за кілька секунд воно знову впало на щоку.

Айві навіть не звернула на це уваги.

Її брови ледь зійшлися, коли вона про щось замислилася, а зуби на мить легенько стиснули внутрішній бік щоки.Уже хотів запитати, про що вона думає, та в останню мить стримався. Лише трохи змінив положення рук на підлокітнику, залишаючи між нами більше простору.

Не хотів змушувати її почуватися ще ніяковіше.

Якщо вона захоче заговорити — я вислухаю. Без зайвих запитань і без спроб витягнути з неї слова.

А поки мені цілком вистачало просто сидіти поруч.

І знати, що цього разу вона сама обрала бути тут.

Мені подобалося спостерігати за нею.

Навіть більше, ніж варто було.

Я нахилився трохи ближче.

— Ти шкодуєш?

Вона повільно повернула голову й розгублено зустрілася зі мною поглядом.

— Про що?

— Що погодилася.

Айві кілька секунд не відводила очей від моїх. Потім ледь усміхнулася.

— Поки що ні.

Зізнаюся чесно, її відповідь мене трохи здивувала.

— Поки що?

— Не розслабляйся, Нейте, — з легкою саркастичною ноткою відказала Айві.

— Добре. Буду напоготові.

Я жартома віддав їй честь і всміхнувся.

Вона знову повернулася до вікна, але цього разу усмішка нікуди не зникла.

Я відкинувся на спинку крісла й відчув, як напруга нарешті трохи відступила.

Ще кілька годин — і ми приземлимося в Лондоні. Мабуть, саме ця постійна метушня й зміна всього навколо поступово відволікали Айві від тривоги. Здавалося, вона нарешті почала трохи видихати.

***

На щастя, перед від’їздом я вчасно згадав, що залишив свою машину на парковці біля аеропорту. Тож щойно ми вийшли з термінала, морочитися з транспортом не довелося. За кілька хвилин уже сиділи в моїй BMW, а ще трохи менше ніж за пів години я припаркувався біля будинку.

Я вимкнув двигун, дістав ключі й на мить глянув на Айві.

Вона все ще розглядала щось за склом.

Та тепер я помітив знайому напругу в її поставі. Її можна було зрозуміти. Вона — жінка, яка фактично довірилася хлопцю, якого ледве знає, і прилетіла з ним у чужу країну. Бог знає, що могло чекати її за дверима.

Це не було схоже на паніку. Але пальці час від часу стискали ремінець сумки, а погляд ковзав по незнайомих вулицях, будинках і випадкових перехожих, ніби вона намагалася запам’ятати кожну деталь навколо.

— Усе добре? — запитав я.

Вона одразу перевела увагу на мене.