Розділ 12. Айві.

Прокинувшись, я ще кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. У кімнаті було тихо. Повернувши голову до годинника на тумбочці, я повільно видихнула й потерла долонями обличчя. Зазвичай прокидалася ще до будильника, швидко закидала волосся у хвіст, натягувала перше, що траплялося під руку, і вже за кілька хвилин була на ранчо.

Сьогодні навіть піднятися з ліжка було важче, ніж зазвичай. Сіла на ліжку, кілька секунд просиділа, притискаючи пальці до скронь, а потім провела долонею по обличчю, намагаючись остаточно прокинутися. Голова гуділа після майже безсонної ночі, а думки ніяк не хотіли відчепитися від учорашнього вечора. Найбільше — від Тома.

Учора, коли ми повернулися, Том сидів біля каміна з пляшкою бурбону в руці.

Досі пам’ятала його обличчя — не звичне, насмішкувате й трохи нахабне. Не роздратоване.

Спустошене.

Він просто дивився в одну точку, ніби навіть не помічав, що відбувається навколо. Від одного погляду на нього всередині все неприємно стискалося.

Нейт тоді майже силоміць відправив його до кімнати, сказавши, що Тому треба поспати. Можливо, він мав рацію. Але для мене цього було недостатньо.

Усю ніч я крутилася під ковдрою, переверталася з боку на бік, час від часу відкривала очі й дивилася у вікно.

  Що сталося? Чому він пив? Чому нічого не сказав? Може, не варто було лізти? Якщо Том мовчав, значить, поки не хотів говорити. Але від цього мені не ставало спокійніше.

Том був не просто моїм братом. Після смерті батьків він залишився моєю сім’єю, людиною, якій я могла зателефонувати посеред ночі, коли ставало нестерпно важко, і просто мовчати в слухавку або плакати, знаючи, що він не вимагатиме пояснень.

Друзі зі школи давно розлетілися хто куди — Торонто, Ванкувер, Калгарі. З університетськими приятелями зв’язок теж давно звівся до повідомлень і рідкісних дзвінків.

Коли розмова заходила про моє життя, вони все ще не розуміли, як я могла добровільно обміняти міські вогні на стайню, тварин і будинок біля озера.

Мене часто питали, навіщо я повернулася сюди. Наче залишитися в місті було єдиним нормальним варіантом.

Я й сама колись так думала.

А потім просто зрозуміла, що не хочу назад. Том знав мене ще до того, як усе це стало моїм життям. До ранків у стайні, до ферми, до звички засинати під шум дерев за вікном.

Мабуть, саме тому його вчорашнє мовчання так не давало мені спокою.  Ми з Томом узагалі не вміли нормально говорити про важливе. Якщо комусь із нас було погано, другий просто ставив поруч чашку чаю, клав їжу на стіл або питав, чи не треба щось зробити. Ніхто не ліз із питаннями. Наче ми обоє вірили: якщо не називати проблему вголос, вона якимось дивом стане меншою.

Зрештою я таки заснула. Приблизно на дві години.

Дві години сну зробили своє. Відчувала себе так, ніби всю ніч тягала мішки з кормом.

Провела долонею по волоссю, намагаючись хоч трохи привести себе до ладу, натягнула джинси й светр та вийшла з кімнати. У будинку стояла майже мертва тиша, лише з саду час від часу долинав стрекіт цвіркунів. Навіть підлога здавалася надто гучною, тому до задніх дверей я дійшла майже навшпиньки, обережно натиснула на ручку й тихо зачинила їх за собою.

Ранкове повітря одразу торкнулося обличчя прохолодою. Я глибоко вдихнула, дозволяючи запаху вологого дерева, трави й землі хоч трохи витіснити з голови залишки нічної тривоги. Ранок на ранчо зазвичай збирав мене докупи краще за будь-який сон.

Поки коні тупотіли в стійлах, кози вимагали корму, а хтось уже встиг розлити воду біля воріт, часу думати про зайве просто не залишалося.

Раніше мені цього вистачало з головою.Тільки сьогодні навіть ця метушня не могла нормально мене відволікти. Варто було на секунду зупинитися — і перед очима знову з’являвся Нейт.

Губи самі стиснулися в тонку лінію. Не хотілося думати про нього. Точніше, хотілося настільки сильно, що це вже починало дратувати.

Тож я пришвидшила крок у бік стайні, поки думки знову не встигли взяти гору.

Хотілося скоріше зайняти руки. Коли працюєш, думки хоча б не лізуть одна на одну. Є корм, вода, коні, стайня — усе зрозуміло. Зробила одне, переходиш до іншого. З головою так не виходило.

У стайні одразу побачила Джі. Він саме прив’язував їх біля стійла своїх гірських кіз і, почувши мої кроки, озирнувся. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на кілька секунд, після чого він ледь підняв брову.

— Ти взагалі спала?

Я скривилася.

— Дві години.

Джі похитав головою й відсунув убік відро, яке я ледь не зачепила носком чобота.

— Тоді з кіньми сьогодні обережніше.

— Все добре. Я впораюся.

— Ага. Як знаєш.

Сперечатися Джі не став. Лише глянув так, що його «ага» раптом прозвучало набагато переконливіше за будь-яку лекцію про сон.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче хочеш кинути мене в озеро.

Джі засміявся.

— Я нічого не кажу.

— Краще вже щось скажи. Твої погляди бентежать. Ти думаєш про одне, а твоя гримаса розповідає зовсім інше.

Він тільки ширше всміхнувся і моя усмішка теж сама розтягнула губи, хоч на душі все ще було важко. Схоже, Джі таки знав, як витягнути мене з поганого настрою, навіть коли я сама не хотіла з нього виходити.

Наступні пів години ми працювали майже без розмов. Чистила стайню, перевіряла воду, носила корм, час від часу поправляла волосся, яке постійно лізло в обличчя. Поступово руки перестали тремтіти, плечі налилися звичною втомою, а думки хоча б на кілька хвилин розчинилися в запаху сіна й тупотінні копит.

Коли втомлюєшся після роботи, усе просто. Болять руки — значить, багато зробила. Важко стояти — треба відпочити. А з думками все набагато гірше. Їх не можна просто залишити в стайні разом із брудною підстилкою.

Коли ми закінчили, я подякувала Джі й повільно попрямувала назад до будинку.

Ноги тягнулися важче, ніж зазвичай, але цього разу я не поспішала. Попереду чекав будинок, Том і, якщо пощастить, кілька годин тиші.