Розділ 11. Нейт

Вже вкотре зупинився перед дзеркалом.

Волосся знову лежало не так.

Провів долонею по маківці, пригладжуючи кілька пасом, що вперто стирчали вгору, і задоволено кивнув самому собі.

За секунду одне з них знову піднялося.

— Чудово, — пробурмотів я.

Воно явно вирішило зіпсувати мені вечір.

Тихий смішок вирвався з грудей. Замість чергової спроби приборкати непокірне пасмо просто махнув рукою.

Якщо за останні десять хвилин мені так і не вдалося домовитися з власним волоссям, навряд чи зараз станеться диво.

Та причина мого хвилювання була зовсім не в ньому. Погляд ковзнув на годинник. До сьомої залишалося кілька хвилин.

Кілька.

Чорт.

Клятих хвилин.

Ми справді йдемо разом у кафе.

Я запросив її. Ну… майже. Точніше, вона погодилася, а я дуже переконливо зробив вигляд, що саме цього й хотів.

Після сьогоднішнього ранку я мав повне право на каву. Руки й плечі досі приємно ниючі після роботи із сіном. Завтра, мабуть, прокинуся і зрозумію, що більше не здатен підняти руки вище пояса.

Жоден ортопедичний матрац мене не врятує.

І все одно я б повторив.

Без краплі вагань.

Особливо заради того, як Айві дивилася на мене, коли я вперто намагався довести, що прекрасно вмію працювати із сіном.

Тоді гордість зашкалювала на всі двісті відсотків. Кожен її погляд сприймав як особистий виклик. І, здається, саме тому першу половину роботи я виконував так, ніби готувався до Олімпіади з фермерства.

Кутик губ сам поповз угору.

Принаймні їй було смішно.

А заради її сміху я, здається, навіть завтра погодився б знову взятися за сіно.

Навіть якщо після цього мене доведеться заносити в будинок на руках. Знову поправив комір сорочки. Провів пальцями по рукаву. Перевірив ремінь.

Зупинився. Це вже було втретє.

Моє відображення дивилося на мене з таким самим подивом, як я на нього.

— Нейте…

Вказівний палець уперся в дзеркало.

— Це просто кава.

На секунду затримав погляд на власному відображенні.

— Просто кава.

Ми поїдемо в кафе, посидимо, поговоримо, можливо, посміємося, а потім повернемося додому.

Кінець.

Нічого страшного.

Нічого романтичного.

Нічого такого, через що варто поводитися як підліток перед першим побаченням.

Але мій мозок уже встиг намалювати десяток романтичних сценаріїв, і я чудово знав, що жоден із них не станеться.

І, мабуть, це навіть добре.

Руки безпорадно опустилися вздовж тіла. Долоні були вологими.

— Господи…

Ще й око скоро почне смикатися.

Саме тоді двері розчинилися.

Том увірвався до кімнати так раптово, що я здригнувся. Він зачинив їх за собою, розвернувся й майже одразу плюхнувся на своє ліжко.

Задоволений.

Я б сказав, небезпечно задоволений.

Його біла усмішка була настільки широкою, що я несвідомо примружився. Том закинув руки за голову й почав мене розглядати.

Повільно.

Від голови до ніг.

Потім так само неквапливо повернувся до мого обличчя. Я зробив вигляд, що не помічаю цього надмірно уважного огляду.

Підійшов до тумбочки, взяв годинник і майже одразу поклав назад. Навіщо я взагалі його чіпав, сам не знав.

Том мовчав. Це мовчання починало дратувати.

— Не починай.

— Я нічого не кажу, — невинно відповів він.

Скосив на нього очі.

— Саме це мене й лякає.

Його усмішка стала ще ширшою.

Том трохи підняв підборіддя, ніби серйозно обмірковував мої слова, хоча в очах уже виразно читалося бажання мене підколоти.

— Просто дивлюся.

— Ти дивишся на мене так, ніби я щойно вкрав у тебе машину.

— Гірше.

Брови мимоволі зійшлися.

— Що може бути гірше за машину?

Том нічого не відповів.

Лише знову окинув мене поглядом — цього разу затримавшись на сорочці, потім на волоссі.

Кутик губ сіпнувся.

— Кажи.

Руки опинилися в кишенях, бо раптом стало незрозуміло, куди їх подіти. П’ята ледь відірвалася від підлоги, потім носок посунувся вперед.

Тільки зараз я помітив, що почав погойдуватися на місці.

Том зобразив щире нерозуміння.

— Що казати?

— Ти прийшов сюди не для того, щоб милуватися моєю красою.

— І то правда.

— Томе.

Він тихо засміявся.

— Добре. Добре.

Випроставшись на ліжку, Том сперся ліктями на коліна й подався вперед.

— Ти куди такий гарний зібрався?

Очі самі закотилися до стелі.

— У кафе.

— А-а-а…

Він протягнув це «а-а-а» з такою багатозначністю, ніби щойно розкрив державну таємницю.

Уже було зрозуміло, до чого все йде.

— Це не побачення.

Том повільно розтягнув губи в усмішці.

— Я ще нічого не сказав.

— Але вже подумав.

— Ти дуже добре мене знаєш.

— Ти просто як відкрита книжка. Не потрібно багато зусиль.

Він пирхнув, і цього разу стримати усмішку не вдалося.

— Просто кава, — повторив уже тихіше.

Том похитав головою, не приховуючи тієї самої диявольської усмішки.

— З Айві?

Коротко кивнув.

— Так.

— І ти нервуєш?

— Ні.

Його погляд опустився до моїх рук, захованих у кишенях, а потім до ноги, яка знову почала ледь помітно погойдуватися.

— Звісно.

Важкий видих сам вирвався крізь стиснуті губи.

— Можеш хоча б раз у житті не коментувати все, що бачиш?

— Ні.

— Я так і знав.

Том відкинувся на подушки й задоволено розсміявся.

Погляд знову повернувся до дзеркала. Волосся все ще стирчало. Сорочка сиділа нормально.Ремінь був на місці. Тільки серце чомусь гупало так, ніби попереду чекало щось значно серйозніше, ніж звичайна чашка кави з дівчиною.

І це зовсім не подобалося.

Або…

Навпаки.

Подобалося аж надто.

Та перш ніж я встиг розібратися з цією думкою, Том раптом посерйознішав.

Веселий вираз зник з його обличчя.

Брови зійшлися над переніссям, губи стиснулися в тонку лінію. Для повноти образу він навіть підняв вказівний палець і повільно направив його в мій бік.