Розділ 9. Нейт

Якщо хтось ще тиждень тому сказав би мені, що одного ранку я лежатиму посеред канадської ферми, дивитимуся в очі дівчині в піжамі з рожевими свинками й сміятимуся через ґедзя…

Я б порадив цій людині добре виспатися або звернутися до психотерапевта. Бо все це було б великою нісенітницею.

Але подивіться, де я? Чи не серед цієї великої нісенітниці. Ось тут, у самому епіцентрі.

І, на здивування, я не заперечую. Хоча минулий Нейт давно б злякався і чкурнув назад до Лондона.

Її великі блакитні очі дивилися прямісінько на мене, наче намагалися увібрати в себе мій погляд. Кілька пасом горіхово-русявого волосся зісковзнули вперед, ковзнувши по моїй щоці. Навіть не помітив, як затамував подих.

Здавалося, ми лежали так цілу вічність. Насправді минуло лише кілька секунд, але голос Тома вирвав її з моменту. Мене пробрало бажання заскиглити, а потім подумки зачинити Тома десь у підвалі за те, що так увірвався в наш простір.

Айві вже була готова перекотитися набік і підвестися, щоб зрозуміти, звідки долинає голос. Вона різко ворухнулася. Долоня вперлася мені в груди. Я відчув легкий поштовх. Трава під її коліном раптом повільно поїхала.

— Обережно… — слова зірвалися самі.

Її плечі здригнулися. Я побачив, як тіло втратило рівновагу. Не знаю, чим я керувався і чи взагалі в ту мить мною керував здоровий глузд.

Рука сама зрадницьки рвонула вперед. Пальці міцно зімкнулися на її попереку, несвідомо потягнувши її назад до себе. Усе сталося за частку секунди. Наступної миті вона знову впала на мене.

Точніше… опинилася зверху.

І…

Її губи торкнулися моїх. М’які губи. Лише її подих, який змішався з моїм. Тепло її обличчя. Запах волосся — і шалений гуркіт власного серця, що билося так сильно, ніби ось-ось вискочить із грудей.

Я боявся навіть кліпнути чи поворухнутися. Боявся, що варто лише вдихнути — і ця крихітна, майже неможлива мить розчиниться, наче її ніколи не було.

Усе моє британське виховання, холоднокровність, звичка тримати емоції під замком — розсипалися швидше, ніж картковий будиночок від легкого подиху.

І, Господи…

Якби хтось зараз запитав, чи хочу я, щоб час зупинився ще хоча б на секунду…

Відповідь була б до сорому очевидною.

***

Коли ми повернулися до будинку, нас уже чекав Том із чашкою кави в руках. На його обличчі сяяла така широка усмішка, що, здавалося, було видно всі тридцять два зуби.

Я вже знав цей вираз. У його темно-каштановій голові точно народилася якась геніальна, на його думку, дурниця.

І найгірше…

Він мовчав.

А Том мовчав тільки тоді, коли знав правду і був цілковито впевнений у ній.

Айві поспіхом пройшла повз нього, навіть не сповільнивши кроку. Вона старанно оминала його погляд, ніби боялася зустрітися з тими блакитними очима, у яких уже танцювало неприховане глузування.

Невже він щось помітив?..

Та ні…

Ми ж були достатньо далеко.

Правда?

Відкинувши ці настирливі думки, я ліниво пошкандибав слідом за Айві. За спиною почулися кроки. За мить Том поклав важку руку мені на плече.

— Чуваче… стій.

Я неохоче озирнувся. Його усмішка стала ще ширшою.

— Ти весь палаєш. — У голосі бриніло відверте задоволення. Він буквально насолоджувався кожною секундою.

Я мовчки скинув його руку зі свого плеча.

— Відчепися.

— О-о-о… — протягнув він мені вслід. — Цікаво…

Я навіть не став обертатися. Бо чудово знав: якщо зараз подивлюся на нього, ця розмова затягнеться ще хвилин на двадцять.

На кухні пахло свіжою кавою, підсмаженим хлібом і чимось солодким. Саме в цю мить старий годинник із зозулею голосно пробив десяту. Пташка вискочила з будиночка так різко, ніби теж вирішила нагадати всім, котра година.

Мій живіт майже одразу підтримав її гучним бурчанням. Схоже, організм нарешті згадав, що останні пів години був зайнятий зовсім не їжею. Тільки от голова вперто поверталася до одного-єдиного моменту.

До її губ.

Якась чортівня.

Не встиг я подумки вилаяти самого себе, як рука зрадницьки потягнулася до власних губ. Пальці мимоволі торкнулися їх, ніби намагалися переконатися, що все це мені не наснилося.

Я різко опустив руку, наче доторкнувся до гарячого. Краєм ока помітив, як Том спирається плечем об дверний отвір і дивиться просто на мене. З тим самим самовдоволеним виразом.

Мені довелося зробити глибокий вдих і такий самий видих. Кого я взагалі намагався обдурити? Навіть якби між мною й Айві сьогодні абсолютно нічого не сталося… Том усе одно знайшов би спосіб переконати нас обох у протилежному.

Після сніданку Том раптом вирішив, що нам життєво необхідно терміново поїхати до міста.

Айві дозволила залишитися на тиждень. Як не дивно, це повністю влаштовувало нас обох. На Тома чекали Хлоя, діти й робота.

А мене ще вчора ввечері наздогнав лист на електронну пошту. Новий проєкт. Новий клієнт. Перед початком роботи потрібно було особисто зустрітися.

Одного тижня відпочинку мало вистачити. Принаймні так я думав.

Отже, ще одна проблема зникла сама собою. Шукати житло більше не потрібно.

Ми сіли в орендований Range Rover Тома. Він категорично відмовився їхати на моїй Lamborghini.

— Не хочу, щоб пів міста запам’ятало двох ідіотів на жовтій машині, — буркнув він, кидаючи мені ключі від позашляховика.

Заперечувати сил уже не було, та й сенсу не було. Він мав рацію: моя красуня привертала занадто багато уваги в цій місцевості.

Двигун тихо загуркотів, і машина повільно викотилася з подвір’я.

Мій погляд був прикутий до будинку. Очі самі ковзали по вікнах. Шукали хоч якийсь рух. Можливо, силует. Пасмо горіхово-русявого волосся.

Будь-що.

Дурна надія.

Ніби вона раптом визирне й просто… помахає рукою.

Нічого.

Будинок залишався таким самим тихим. Я відкинувся на сидіння й важко видихнув.

Неймовірний придурок.

Просто блискуче. Учора ти ледь не розбив собі ніс. Сьогодні випадково поцілував дівчину. І тепер абсолютно не маєш уявлення, як після цього дивитися їй у вічі.