Розділ 8. Айві.

Випровадивши Метью за двері й грюкнувши ними просто перед його носом, щойно він повернувся до мене спиною, я нарешті змогла видихнути. Сперлася спиною об двері й на кілька секунд просто заплющила очі. Нарешті, тиша . Солодка, довгоочікувана тиша.

Перед цим, звісно, довелося пообіцяти, що обов’язково йому зателефоную й розповім усе до найменших дрібниць. Буквально слово в слово. Без прикрас, без перебільшень, без моїх улюблених «це не зовсім так» і «ти трохи не так зрозумів».

Якщо чесно, ще хвилин десять — і я б уже серйозно замислилася, чи не доведеться власноруч запхати його в машину й відвезти додому. Цікавість у нього сьогодні прокинулася просто звіряча.Таке враження, що він готовий був розкласти в мене спальник посеред вітальні, аби тільки не пропустити жодної секунди цього божевілля. 

А я… я не люблю такі драми. Коли побачила на порозі Тома, а за секунду — Нейта, який обіймає мого брата, всередині все перевернулося. Зʼявилась якась необґрунтована злість, нерозуміння, розгубленість. Мабуть, ще з десяток емоцій, які я навіть не встигла розібрати по поличках. Але одну річ я вирішила твердо: не влаштовувати допит просто з порога. Нам усім потрібно було трохи охолонути й самим зрозуміти, що взагалі відбувається.

Чим наші два брати-акробати й скористалися. Щойно Том переступив поріг, я лише мовчки кивнула в бік гостьової кімнати. Вони зрозуміли мене без жодного слова. Підхопилися й майже наввипередки зникли за дверима. Там і зачинилися. Уже хвилин сорок носа не показували. І що довше вони там сиділи, то сильніше мені здавалося, що або вони змовилися проти мене, або щиро бояться, що я зараз увірвуся всередину й почну допит із пристрастю.

Так, я б так і вчинила. Але не хочу мати дурнуватий вигляд перед… Нейтом. 

Чорти б мене покрали. До біса все. 

Провела долонями по обличчю, ніби сподівалася, що разом із втомою вдасться стерти й увесь цей божевільний день.

— Ох… ну звісно, — тихо пробурмотіла собі під ніс. — Саме цього мені для повного щастя й бракувало. Ще трішки емоційних гойдалок.

Важко видихнула, повільно порахувала про себе до п’яти й почовгала коридором. Уже майже пройшла повз гостьову кімнату, але все ж зупинилася. Погляд уперся в зачинені двері.

Чудово. Просто чудово. Кінець моєму спокійному життю. І все це безцеремонно окупували двоє чоловіків. От скажіть мені… як я тепер від вас здихаюся?

Мій будинок завжди був моєю маленькою фортецею. Моїм спокійним куточком. Місцем, де я могла ходити в розтягнутій футболці, співати фальшивим голосом, розмовляти сама із собою й не думати, що хтось зараз вийде з-за рогу й подивиться на мене, як на божевільну.

Максимум чоловічої присутності тут — це Том. Та й той з’являвся настільки рідко, що я встигала скучити… аж до того моменту, поки він не починав лазити по холодильнику, їсти все, що бачив, і поводитися так, ніби це він тут господар. А потім їхав, і в будинку знову ставало тихо. Я вже давно виробила до цього імунітет.

А тепер…

Том залишився.І привіз із собою ще одного.

Важко зітхнувши, я не втрималася й жалібно заскімлила.

Це вже навіть не кошмар.Це кошмар мого кошмару.Двоє дорослих чоловіків під одним дахом.І чомусь маю дуже погане передчуття, що спокій мені тепер тільки снитися буде.

Я вже відкрила рота, щоб і далі бурчати собі під ніс, коли з-за дверей долинули приглушені голоси.Миттю прикусила язика.

— Ой…дідько

І тільки зараз мене мов блискавкою вдарило.

Стоп.

А що, як я все це щойно говорила вголос? Очі самі округлилися, а руки зі швидкістю світла потягнулися до рота. Затулила його долонею й легенько поплескала себе пальцями по губах.

— Дурепа… дурепа… — ледь чутно шикнула на себе. 
— Тримай рот на замку.— Обличчя миттю спалахнуло. Здавалося, щоки палали так, що ними можна було розпалити камін, а серце калатало так голосно, ніби ось-ось саме видасть мене з потрохами. Я ще кілька секунд прислухалася до тиші за дверима.

Тільки б не почули…

За дверима було тихо. Ніхто не озвався.

Фух…Добре. Може, ще є шанс, що вони нічого не чули…

Після цього, вже значно обережніше, майже навшпиньки, пошкандибала до своєї кімнати.

****

Ні.

Ні-ні-ні.

Я ще раз примружилася, сподіваючись, що просто погано бачу.

Сьома ранку. Як таке взагалі можливо? Мені ж здається, я тільки-но заплющила очі.

— Що за чортівня бісова… — прохрипіла я, не зводячи погляду з годинника.

Я не могла проспати. Я прокидалася о пів на шосту навіть тоді, коли лягала далеко за північ. Хоч би небо впало на землю — о шостій я вже була на подвір’ї. Бо ферма не визнавала вихідних, поганого настрою чи бажання ще п’ять хвилин поніжитися в ліжку.

А зараз… Зараз була сьома.

Я проспала. Напевно, про це вже гудуть усі новини нашого містечка. За всі роки на фермі такого ще не траплялося. Усі мої хвостаті, рогаті й пернаті товариші вже цілу годину чекали на сніданок

Я підскочила так різко, що ледь не заплуталася у власній ковдрі.. щиколотка миттю нагадала про себе. Але я не зважала. Ноги самі пірнули в теплі, кудлаті капці. Схопивши телефон із тумбочки, я майже скотилася сходами вниз. Уже в передпокої на ходу скинула капці, втиснула ноги у свої а-ля ковбойські черевики, кинула телефон на комод і стрімголов вискочила надвір.

До ферми я майже долетіла, І… різко загальмувала. Це ще сон, правда?

Я кілька разів кліпнула, потерла очі й навіть примружилася, ніби це могло виправити реальність. На жаль , не допомогло. Картина не змінилася. Мої очі стали круглими, як блюдця і мало не повилазили з орбіт.

Та ви жартуєте…Цей… міський  принц…Що він, до біса, робить біля мого коня?.

Поруч стояв Джі й саме ніс сідло до Оріоні. Судячи з того, як вони про щось весело базікали, ці двоє вже встигли знайти спільну мову і стоять собі ніби знайомі років десять. Я перевела погляд із Нейта на Джі, потім назад.