Розділ 6. Нейт

Я майже влетів до будинку.Двері зачинилися за моєю спиною від легкого поштовху ноги.Обережно опустив її на диван, підтримуючи голову долонею, щоб не вдарилася об підлокітник.

Щойно спина торкнулася подушки, вона тихо скривилася.Губи міцно стиснулися.Права нога мимоволі підтягнулася до себе.Я відразу це помітив.

Погляд ковзнув до щиколотки.Вона вже починала набрякати.

— Не рухайся…

Айві повільно розплющила очі.Спочатку розгублено подивилася на дерев’яну стелю.Потім її погляд знайшов мене.

— Нейте…

Я ледь похитав головою.

— Зараз.

Не чекаючи відповіді, різко розвернувся й майже побіг на кухню.Рвучко смикнув дверцята морозилки.Очі гарячково ковзали полицями.

Заморожені ягоди.Овочі.

Лід…

І велика загорнута риба.Я навіть не замислювався.

— Згодиться…

Схопив її й майже одразу повернувся назад. Опустився навколішки біля дивана.Обережно підсунув одну руку їй під литку.Так само обережно підняв ногу.Вона ледь помітно здригнулася.

Я завмер.

— Болить?

Айві лише коротко кивнула.Я перевів погляд на щиколотку.Набряк уже став помітнішим.

Чорт.

— Буде холодно…

Попередив тихо.

Дочекався ще одного мовчазного кивка й тільки тоді обережно приклав заморожену рибу до ноги.

Айві різко втягнула повітря крізь стиснуті зуби.

— Ох…

Я мимоволі насупився.Пальці сильніше стиснули пакунок.

— Вибач…

Я обережно притримував заморожену рибу біля її щиколотки.

Набряк уже став помітнішим.Не критично.

Але достатньо, щоб зрозуміти — сьогодні бігати вона точно не повинна.

Піднявши погляд помітив , що Айві вже не заплющувала очей.Вона дивилася просто на мене і тихо зітхнула.

Повіки здригнулися.Погляд кілька секунд був розгубленим.

Вона дивилася кудись повз мене, ніби намагалася зрозуміти, де взагалі знаходиться.

Потім сфокусувалася.

На мені.

Я не відводив очей.

— Гей…

Мій голос нарешті звучав спокійніше.

Майже.

— Все добре?

Вона ледь кивнула.Кутик моїх губ мимоволі сіпнувся.Я навіть не усвідомив, що весь цей час затамував подих.Повітря саме вирвалося з легень.

— Налякала ж ти мене…

Лише тепер я помітив, як її права нога ледь здригнулася.

Вона інстинктивно спробувала підтягнути її ближче до себе.

І одразу скривилася від болю.

Моя усмішка зникла.

Я майже автоматично поклав долоню трохи вище її коліна, зупиняючи рух.

— Не геройствуй.

Погляд сам опустився до щиколотки.Набряк ставав помітнішим буквально на очах.Вона вже дивилася просто на мене.Не відводила погляду.Я ледь підняв брови.

— Боляче?

Вона спробувала всміхнутися.Не дуже переконливо.

— Трохи…

І саме в цю мить знову необережно поворухнула ногою.

— Не треба.

Сказавши трошки це різкіше, ніж хотів, одразу пом’якшив голос, щоб не злякати.

— Будь ласка… не рухайся.

Вона слухняно завмерла.Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.Потім вона тихо зітхнула.

— Я не можу просто лежати…

— Можеш.

— Нейте…

— Айві.

Я навіть не дав їй договорити.

— Зараз ти нікуди не підеш.

Я дочекався, поки вона подивиться мені в очі.

— Якщо зараз встанеш, завтра буде тільки гірше.

Вона насупилася.

Так кумедно, що я ледь стримав усмішку.

Вона тихенько фиркнула.

— У мене ферма.Кури.Кози…

Я уважно слухав. Не перебивав.Лише час від часу кивав. 
Раптом вона замовкла.

Прокашлялася.

Її погляд дивно ковзнув униз.

І швидко повернувся до мого обличчя.

Потім знову вниз.

Щоки повільно вкрилися легким рум’янцем.

— Що?

Вона закусила нижню губу.

— Я…

Знову замовкла.

Я терпляче чекав.

— Не можу зосередитися…

Ледь чутно промовила вона.

— Коли ти… ну…

Вона багатозначно повела поглядом униз.

Я насупився.

Не одразу зрозумів.

Опустив очі на себе.

І лише тоді до мене дійшло.

Я так і стояв перед нею босий.

Без футболки.

— Ох…

Нервовий смішок сам вирвався з грудей.

Я потер потилицю.

— Точно…

Як я взагалі міг про це забути?

Після всього, що сталося, це просто вилетіло з голови.

— Вибач.

Я мимоволі усміхнувся.

— Зараз повернуся. І… не хвилюйся. Я допоможу тобі сьогодні з фермою.

Айві повільно підняла на мене погляд.

Скептичний.

Погляд був настільки скептичним, що я майже почув невимовлене:

“Ти?”

Я тихо пирхнув.

— Сам ще не знаю, наскільки це гарна ідея. Але перевіримо.

****

Я вийшов на подвір’я й мимоволі озирнувся на будинок.

Велике панорамне вікно у вітальні відкривало майже ідеальний огляд.

Звідси я без проблем бачив диван.

І Айві.

Вона лежала саме там, де я її залишив.

Час від часу ворушилася.

Підкладала руку під голову.

Потім знову завмирала.

Я сам не помітив, як напруга в грудях трохи відступила.

Добре.

Якщо вона рухається, значить їй хоча б не стало гірше.

Я ще кілька секунд постояв, переконуючись, що з нею все гаразд.

Лише тоді повільно обернувся.

І…

Моя впевненість закінчилася рівно там, де починалося подвір’я.

Кури.

Гуси.

Дві вівці.

Три кози.

Коні.

Ще якийсь дуже волохатий пес, який дивився на мене так, ніби вже зрозумів, що я тут абсолютно чужий.

Я повільно обвів усе це поглядом.

— Ну…

Вийшло не дуже впевнено.

— Доброго ранку?

Кури навіть не відреагували.

Гусак демонстративно зашипів.

— Це вже недружньо.

Я засунув руки в кишені шортів.

Спокійно, Нейте.

Це всього лише ферма.

І… тварини.

Насправді що може бути складного?

Їх потрібно…

Нагодувати?

Напоїти?

Випустити?

Чи, навпаки, спочатку загнати кудись?