Розділ 5. Нейт

Учора я так втомився, що відключився майже миттєво, щойно голова торкнулася подушки.

Ліжко було напрочуд зручним і пахло морською свіжістю.

На мить мені здалося, ніби я знову опинився в маминому будинку в Ессексі, біля моря.

А прокинувся вже від запаху дерева, що наповнював усю кімнату.

Кілька секунд лежав, спостерігаючи, як перші сонячні промені повільно ковзають дерев’яними балками, залишаючи на стелі золотаві смуги.

Учорашній вечір сам собою повернувся в пам’ять.

Ферма.

Вечеря.

Гуси.

Айві.

Кутик моїх губ ледь сіпнувся.

У грудях несподівано потепліло.

Дивно.

Учора я вперше за дуже довгий час заснув, не думаючи про роботу.

Не думаючи ні про клієнтів, ні про Емілі. Навіть про Тома.

Мабуть, це й було найдивніше.

Я скосив очі на годинник.

05:03.

Звичка.

Організм давно прокидався раніше, ніж лунав будь-який будильник.

Я сів на ліжку, звісив ноги на прохолодну підлогу й потер долонями обличчя.

Будинок ще спав.

Жодного звуку.

Лише десь надворі нерішуче озвався перший птах.

Я навшпиньки відчинив двері, намагаючись не розбудити Айві.

Дошки під ногами тихенько рипнули.

Я мимоволі затримав подих.

Тиша.

— Зрадники, — прошепотів я сам до себе.

На кухні мене зустріла така сама ранкова тиша.

Крізь вікно вже пробивалося сонце, а на столі стояла плетена корзинка з яблуками.

Наче чекала саме цього ранку.

Я відчинив шафку.

Чорного чаю не знайшов.

Натомість побачив кілька скляних баночок із підписами від руки.

«Липа».

«М’ята».

«Гірський».

Провів пальцем по паперовій етикетці й відкрутив кришку останньої.

Трави пахли сонцем, луками й чимось таким домашнім, що я на мить заплющив очі, вдихаючи аромат глибше.

— Що ж… — тихо пробурмотів. — Сьогодні будемо експериментувати.

Поки чай настоювався, я поставив кавник.

На дві чашки.

Сам я зранку майже завжди пив чай.

Але чомусь був упевнений, що Айві захоче саме каву.

Не знаю чому.

Просто так відчув.

Можливо, це було трохи безглуздо.

Але маленькі знаки уваги ще нікому не зашкодили.

Я підніс чашку до губ.

Перший ковток змусив мене здивовано підняти брови.

— Ого…

Чай виявився напрочуд смачним.

Насиченим.

Трохи терпким.

Із легким ягідним присмаком.

Я взяв чашку, ноутбук і вийшов на терасу.

Ранкове повітря було прохолодним.

На траві ще блищала роса.

Десь удалині ліниво мукала корова.

Над садом повільно здіймався легкий туман.

Я поставив ноутбук на старий дерев’яний стіл.

Стілець тихо рипнув, коли я сів.

Відсунув чашку трохи далі від клавіатури, машинально вирівняв її так, щоб ручка дивилася праворуч, провів долонею по кришці ноутбука й лише тоді відкрив його.

Стара звичка.

Мама колись казала, що порядок починається з дрібниць.

Екран засвітився.

Я непомітно напружився.

У правому верхньому кутку з’явився значок Wi-Fi.

— Та невже…

У мене вирвався короткий смішок.

Настільки різко, що я необережно хлюпнув гарячим чаєм собі на футболку.

— Чорт…

Я відсмикнув чашку, швидко поставив її на стіл і скривився.

Гаряча тканина неприємно прилипла до грудей.

Невдоволено фиркнувши, стягнув футболку через голову й перекинув її через спинку стільця.

Надворі вже було досить тепло.

— Та й, зрештою… кого мені тут соромитися? Усі ще сплять.

Я знову вмостився зручніше на стільці.

Підтягнув одну ногу під себе.

Взяв чашку.

Зробив ще один ковток.

Провів мишкою по екрану.

Пошта миттєво заповнила монітор новими повідомленнями.

Клієнти.

Партнери.

Три пропущені дзвінки.

Дванадцять нових листів.

Я тихо видихнув.

Учора ввечері я ніби випадково залишив усе це десь за воротами ферми.

Роботу.

Дедлайни.

Постійний шум у голові.

Дивно…

У Лондоні я давно перестав відчувати справжній затишок.

Квартира була просто місцем, куди повертаєшся переночувати.

А тут…

Дерево тихо потріскувало. Повітря пахло травами, яблуками й свіжою деревиною. Кожна річ у цьому будинку ніби мала своє місце. Не дизайнерське. Справжнє.

І вперше за дуже довгий час мені не хотілося нікуди поспішати.

Я машинально відкрив перший лист.

Потім другий.

Потім третій.

Пробігся очима по рядках і лише тоді зрозумів, що не запам’ятав жодного слова.

Думками я все ще був учора ввечері.

Поруч із дівчиною, яка, якщо вже бути чесним, фактично врятувала мене.

Саме в цей момент на екрані вискочило повідомлення від Тома.

Відправлене ще вчора ввечері.

Я відкрив повідомлення.

Друже, вибач мільйон разів.

Через мене ти застряг у тій глушині.

Забув попередити, що інтернет і зв’язок там жахливі.

А ще…

Адреса, яку я тобі скинув…

Неправильна.

Приїду сьогодні ввечері.

Сподіваюся, ти хоча б не спав надворі.

Я мовчки завмер, втупившись у екран.

Потім повільно заплющив очі.

Повільно вдихнув.

Так само повільно видихнув.

Провів долонею по обличчю, потер перенісся й безсило відкинувся на спинку стільця.

— Сьогодні ввечері… — пробурмотів сам до себе. — Комусь дуже пощастить, якщо я не придушу його одразу.