Розділ 3. Айві.

Чорт.

Трохи неприємно кольнула десь під ребрами.

Я так і не передзвонила Тому.

І ще гірше…

Я відмовила йому.

Точніше, сказала, що зараз не найкращий час, щоб у мене жив його друг.

Я важко видихнула наче мені бракувало повітря.

— Серйозно, Айві?

Нічого ж катастрофічного не сталося б.Пожив би якийсь чоловік кілька днів у кімнаті для гостей.

Можливо, навіть не виходив би звідти.Ми б бачилися лише за сніданком.

Або й взагалі ні.

Будинок не завалився б.Ферма не перестала б працювати, і світ точно не зійшов би зі своєї осі.

Я тихо фиркнула.

— Боже, іноді ти поводишся так, ніби Том попросив прихистити ведмедя.

Найгірше було те, що Том майже ніколи ні про що не просив.

Особливо про допомогу.

Він був із тих людей, які спочатку три години намагатимуться впоратися самі, потім ще годину шукатимуть інше рішення і тільки після цього подзвонять комусь.

Тому якщо вже попросив…

Для нього це справді було важливо.

А я сказала ні.

Не тому, що не хотіла допомогти.

Навпаки.

Просто після смерті батьків дім став єдиним місцем, де все залишалося під моїм контролем.

Тихим. Знайомим. Передбачуваним. Як твоя улюблена книжка, яку перечитуєш знову і знову.

І сама думка про чужу людину під моїм дахом раптом здалася надто великою зміною.

Я поправила волосся, яке вітер постійно закидав на обличчя.

— Завтра подзвоню.

Зробила ще кілька кроків.

— І вибачуся.

Помовчала.

— Якщо, звісно, він ще не вирішив, що його сестра — безсердечна егоїстка.

Я тихо фиркнула.

Ні.

Том би такого не сказав.

Але я сама подумала це за нього.Останні кілька кроків я майже не дивилася під ноги.Знала цю стежку напам’ять.Ось зараз буде старий пень.Потім коріння сосни.

А далі…

Між кущами щось блиснуло.Я примружилася.

— Та ну…

Я насупилася.

— Це ще що…

Зробила кілька кроків убік, розсунула гілки ліщини й завмерла.

Посеред лісу стояла темно-сіра Lamborghini.

Я мовчки кліпнула.

Потім ще раз.

Ні. Не привиділося.

Я повільно обійшла машину, тримаючи руки в кишенях.Губи самі розтягнулися в усмішці.

— Ну ніфіга собі…

Зупинилася навпроти капота й сперлася долонею об теплий метал.

— Сонечко… ти, здається, заблукала.

Машина, звісно, нічого не відповіла.

— Тут же ґрунтівка. Каміння. Коріння. Ями…

Я присіла навпочіпки біля переднього бампера, уважно його оглядаючи.

— І як тебе досі не залишили тут по шматочках?

Провела пальцем по блискучому кузову.

Жодної подряпини.

— Ого…

Похитала головою.

— Власник або дуже талановитий водій…

Я зробила паузу.

— …або абсолютно безстрашний.

Підвелася, обтрусила долоні одна об одну й ще раз окинула машину поглядом.

— Хоча ні.

Безстрашний — це коли на тракторі взимку з гори з’їжджаєш.

А це…

Я пирхнула.

— Це просто дуже багатий турист.

Кутики губ самі поповзли вгору.

— Ну що ж… співчуваю тобі, красуне.

Легенько поплескала долонею по даху.

— Якщо після цієї дороги в тебе нічого не відвалилося, то ти справжній боєць.

Я вже хотіла рушити далі, але раптом обернулася.

— Хоча знаєш…

Підняла брову.

— Наступного разу передай своєму господарю, що для таких доріг люди давно придумали пікапи.

Усміхнувшись сама до себе, я поправила волосся, яке вітер знову кинув мені на обличчя, переступила через коріння старої сосни й повернулася на стежку.

До мого місця залишалося якихось двадцять метрів.

Я вже знала, що зараз побачу великий плаский камінь.

Побачила.

Тільки…

На ньому хтось сидів.

Я зупинилася так різко, що суха гілочка тихо тріснула під чоботом.

Темне волосся.

Широкі плечі.

Телефон лежав поруч.

Ага…

Отже, ось хто привіз сюди цю «королеву асфальту».

Я залишилася стояти там, де була.

Не тому, що боялася.

Просто… цікавість перемогла.

Я сунула руки в кишені худі й трохи подалася вперед.

Чоловік сидів нерухомо, спершись ліктями на коліна, ніби забув, навіщо взагалі сюди приїхав. Поруч лежав телефон, а трохи далі — букет рожевих фрезій.

Я примружилася.

Може, він просто дивний.

Я мимоволі закусила внутрішній бік щоки.

Ламборджіні вже натякала, що варіант із «дивний» цілком можливий.

Вітер знову хитнув верхівки сосен.

Чоловік провів долонею по волоссю, трохи скуйовдивши його, потім важко видихнув і підняв телефон.

Екран засвітився.

Я машинально перевела погляд на маленький значок мережі.

Одна поділка.

Я тихо хмикнула.

— Удачі…

Тут і дві — уже свято.

Наче почувши мої думки, телефон у його руці завібрував.

Він так різко схопив слухавку, що я ледь стримала усмішку.

Схоже, дуже чекав цього дзвінка.

— Та невже… — долинуло до мене крізь вітер.

Я вже хотіла тихенько відійти, щоб не підслуховувати чужу розмову.

Не люблю такого.

Але наступна фраза змусила мене завмерти.

— У мене, між іншим, сьогодні цілий день коту під хвіст.

Я пирхнула й швидко притиснула губи одна до одної.

— Не в тебе одного… — пробурмотіла собі під ніс.

Чоловік нервово потер перенісся.

З іншого кінця він уважно слухав, час від часу киваючи, а потім раптом насупився.

— Та невже?

Коротка пауза.

— Знаю що?

Вітер різко посилився.

У слухавці щось затріщало.

Чоловік підвівся з каменя.

— Алло?… Дружище?

Ще кілька секунд він мовчки вдивлявся в телефон.

Потім повільно опустив руку.

Подивився на екран так, ніби той особисто його образив.