Розділ 2. Нейт

Я — Натаніель Брукс. Програміст, який колись отримав диплом юриста. Дві професії, що привчили мене спершу все зважувати, а вже потім робити перший крок. Тож за свої двадцять дев’ять років я майже ніколи не погоджувався на авантюри.

І ні, я не з тих людей, які одного ранку прокидаються з думкою:

«А чому б не полетіти через пів країни до друга, якого не бачив вісім років, і не пожити в будинку посеред глушини, де найближча жива душа — за десять кілометрів?»

Я люблю планувати.Люблю знати, що буде завтра, ну і післязавтра теж.Передбачуваність мене заспокоює.Можливо, саме тому життя так полюбляє сміятися з моїх планів.

Доречі! Я завжди був тим самим другом:Тим, хто не п’є, бо комусь треба сісти за кермо.Тим, хто викликає таксі, коли інші вже не можуть вимовити власну адресу.Тим, хто десять разів перевірить бронювання готелю, перш ніж натиснути кнопку «Оплатити».

І коли Том Брукс одного разу вирішив, що стрибнути у фонтан о третій ночі — блискуча ідея, саме мені довелося пояснювати поліцейському, що мій друг не злочинець.

Він просто… Том.

Саме через нього я зараз стояв посеред аеропорту Лондона з рюкзаком на одному плечі, валізою в іншій руці й абсолютно не розумів, як погодився на цю подорож.

Том був моїм найкращим другом.

Хоч ні.

Напевно, ним і залишився, попри те що ми не бачилися майже вісім років.Ми познайомилися ще в Кембриджі.Вивчали юриспруденцію.Разом пережили екзамени, безсонні ночі, нескінченні суперечки про те, хто приготує каву, і ще більш нескінченні жарти.Ми були з тих друзів, яких називають «не розлий вода».

А потім навчання закінчилося.Том повернувся до Канади.

І ніби розчинився.Спочатку ми телефонували одне одному щотижня.Потім щомісяця.

Потім…Життя просто сталося.Я не ображався та він, думаю, теж.

Вісім років. Цілих вісім років.

І раптом кілька тижнів тому мій телефон засвітився його ім’ям.

— Якщо не приїдеш, — сказав він замість привітання, — викреслю тебе зі списку своїх найкращих друзів.

Я засміявся.

— У тебе взагалі є такий список?

— Ні.

— Тоді кого ти викреслиш?

— Тебе.

— А хто залишиться?

Він замовк на секунду.

 — Поки що ніхто. Але вакансія відкрита.

Ось так я і погодився.Без жодних «але».

Якщо бути чесним…Поїхати з Лондона зараз було навіть непоганою ідеєю.

Якщо зараз ви подумали, що я несповна розуму, то, чесно кажучи, у вас є на це всі підстави. Я добровільно покинув комфортне життя в Лондоні й поїхав у місце, де навіть не знаю, чи працює інтернет. Але дозвольте дещо пояснити.

Мені насправді було потрібно кудись поїхати.Просто кілька тижнів тому ми з Емілі закінчили чотирирічні стосунки.

Якщо вже бути до кінця чесним…Це було моє рішення.

Не тому, що я перестав її поважати або вона була поганою людиною.Просто в якийсь момент я зрозумів, що ми більше не робимо одне одного щасливими.

Я знав, що їй буде боляче і не звинувачував її за те, що вона розсердилася.Напевно, на її місці я теж не знайшов би правильних слів.Просто все закінчилося… не так спокійно, як мені хотілося.

Настільки не спокійно, що вона пообіцяла «ніколи більше не бачити мого обличчя».

Звучало б навіть романтично, якби після цього не попросила свого старшого брата серйозно зі мною поговорити.

Я машинально торкнувся вилиці.Він мене не вдарив.Поки що.

Але після нашої останньої розмови я був майже впевнений, що така перспектива цілком реальна. І щоразу після його дзвінків мені чомусь хотілося перевірити, чи всі ребра ще на місці.

Тож ні.Я не тікав.

Я просто вирішив, що нам усім не завадить трохи відстані.Їй — щоб пережити наш розрив.Її братові — щоб перестати дивитися на мене так, ніби я  зруйнував світ його сестри. А собі — щоб трохи видихнути і перестати прокручувати ту розмову в голові.

І, чесно кажучи, перспектива провести кілька тижнів у маленькому містечку біля озера звучала вже не так погано. 

***

Існує всього дві категорії друзів. Ті, які зустрічають тебе в аеропорту і  Том Брукс.

Я всміхнувся сам до себе, виходячи з будівлі аеропорту Ванкувера. Після майже десяти годин у літаку найбільше хотілося розім’яти ноги й випити нормального чаю.

Автоматичні двері розсунулися переді мною, і в обличчя одразу вдарило тепле повітря, що пахло літом і морем.

Нарешті.

Половина шляху вже була позаду. Попереду залишалося лише сім годин за кермом.

Я примружився від сонця, поставив валізу біля лавки й потер долонею затерплу шию.

Телефон завібрував ще до того, як я встиг дійти до прокату автомобілів.

Том.

Я навіть не здивувався.

— Якщо ти зараз скажеш, що запізнишся на п’ять хвилин, я ще повірю.

У слухавці пролунало знайоме хриплувате сміхотіння.

— Насправді… є маленька проблема.

— Скільки за десятибальною шкалою?

— Приблизно… дев’ять.

— О, чудово. Значить, літак не той?

— Ні.

— Тільки не кажи , що ти в іншій країні? 

— Еее… як тобі сказати… — після короткої паузи

Я тихо засміявся , щоб він не почув . Кого я обманюю? Ну не вмів я на нього довго злитися.

Ми не бачилися майже вісім років, але все одно розмова почалася так, ніби востаннє ми сиділи в університетському пабі минулої п’ятниці.

— Що сталося?

На тому кінці запала коротка тиша.

— Машина остаточно здохла.

Я заплющив очі, розслабив свої плечі, готуючись уже почути ще страшнішу правду.

— Будь ласка, скажи, що це жарт. —благально сказав я.

— Хотів би. — буркнув він винувато.
— Томе…

— Я знаю.

Я потер перенісся двома пальцями і важко видихнув. 

— Тобто ти ще не в Нельсоні?

— Ще ні.

— А коли будеш?

— Як тільки знайду спосіб туди дістатися.

Я пирхнув від сміху , точніше з мене вирвався короткий, втомлений смішок.

— Звучить напрочуд оптимістично.

— Я дуже стараюся.

Не знаю чому, але цей хлопець завжди змушував мене сміятися. Бо це ж Том. І цим, здається, усе пояснюється. Він умів перетворити будь-яку катастрофу на смішну історію. Навіть якщо в перші п’ять хвилин дуже хотілося його придушити.