Розділ 1. Айві.

Сонце знову сповзало за той самий хребет. За кілька хвилин вода стане мідною, а потім майже чорною. Знала це напам’ять і все одно щовечора дивилася, ніби вперше.

— Та замовкни вже, — пробурмотіла, не розплющуючи очей.

Він не замовк. Навпаки, закукарікав так, ніби щойно його хтось ущипнув за хвіст. Лише застогнала й натягнула ковдру на голову.

Марно.

За кілька секунд у вікно врізався знайомий тупіт. Мій кінь — Оріон. Потім ще один. Усе ж розплющила одне око.

— І ви теж проти мене?

У відповідь почувся гучний фиркіт. Просто… зрадники.Відкинула ковдру й сіла на край ліжка. Права нога торкнулася холодної дерев’яної підлоги, ліва ще мить навпомацки шукала капці.

Даремно.

Капці, як і моя мотивація прокидатися о шостій ранку, знову безслідно зникли.Потерла долонями обличчя, позіхнула так широко, що аж щелепа клацнула, й повільно підвелася.Волосся стирчало в усі боки.У дзеркалі зустріло скуйовджене страховисько. 

Фиркнула.

— Красуня.

Дзеркало промовчало.Схоже, здоровий глузд потроху мене покидає.За кілька хвилин уже босоніж спускалася дерев’яними сходами, ковзаючи пальцями по теплих поручнях. Будинок тихо потріскував, ніби прокидався разом зі мною.На кухні пахло деревиною, кавою… і нічим більше. Колись тут щоранку пахло маминими млинцями.Погляд мимоволі зачепився за її старий фартух, що досі висів на гачку біля холодильника. Відразу відвела очі.

Не сьогодні.

Ще не була готова до цих спогадів.

Схопила кружку, налила собі кави й відчинила задні двері. Ранкове повітря миттєво обійняло плечі.

— Доброго ранку, бандо.

Двоє коней уже чекали біля огорожі. Оріон нетерпляче бив копитом по землі. Мейбл дивилася так, ніби це я запізнилася на нашу зустріч.

— Так-так. Зараз.

Поставила кухоль на паркан і потягнулася до мішка з кормом.За спиною щось голосно зашипіло.Озирнулася через плече і побачила … 

Гусак. Ну звісно.Цього й варто було чекати.

— Навіть не думай.

Він без жодних вагань стрімголов кинувся на мене.

— Та ну серйозно?!

Розсміялася, відскочила вбік, ледь не перечепившись через відро. Гаряча кава хлюпнула через край.

— Одного дня, клянуся, віддам тебе кудись далеко. У якийсь цирк.

Гусак , як мені здалося , образливо ґелґотнув.

— Не дивись так.

Випросталася, виставила перед ним вказівний палець і найсерйознішим голосом заявила:

— Не змушуй мене. Ми обидва знаємо, чим це закінчиться. Мені буде дуже шкода… але ти не залишиш мені вибору.

***

До обіду я встигла нагодувати всіх, перевірити теплицю, зібрати кошик полуниці, посваритися ще з двома гусьми й витягнути одну курку з квітника.

Чесно кажучи, я вже перестала ставити запитання, як вона туди щоразу потрапляє.

День минув так, як минають усі мої дні.

Спокійно… Повільно. Саме за це я й любила Нельсон. Тут ніхто нікуди не поспішав. Здавалося, навіть гори завмерли. Озеро чекало. А заходи сонця ніколи не запізнювалися.

Увечері я сиділа на великому пласкому камені біля озера. Підтягнувши коліна до грудей, поклала на них підборіддя й повільно вдихнула свіже повітря. Вітер ледь торкнувся волосся, і кілька світлих пасом одразу вибилися з недбалого хвоста.

Заправила їх за вухо.Марно.

За кілька секунд вони знову впали на обличчя.

— Добре, перемогли.

Кутики губ самі смикнулися догори.Захід сонця був моєю улюбленою частиною дня.Не тому, що це романтично.А тому, що в ці кілька хвилин світ ніби переставав від мене чогось хотіти.Саме тоді Нельсон здавався схожим на листівку, яку хтось випадково оживив.

Сонце повільно ковзало за гори, залишаючи на воді довгі золоті смуги. Озеро ніби затримувало подих. Навіть вітер поводився тихіше, ніби боявся зіпсувати цей момент. Сидячи тут, біля озера, в цілковитій тиші, починаєш закохуватися в самотність.

Теплий камінь під ногами ще зберігав денне сонце, а трава лоскотала щиколотки щоразу, коли вітерець пробігався берегом.

Пальці самі потягнулися до землі. Намацала плаский камінець, потерла його між великим і вказівним пальцями, а тоді легенько жбурнула в озеро.

Раз.

Два.

Три. На четвертому стрибку він пірнув під воду.

— Зрадник, — тихо буркнула.
Мимоволі всміхнулася.

Так. Саме цього рівня спілкування з камінням я досягла у свої двадцять вісім.Якщо так піде й далі, наступного літа почну сперечатися з качками.

Хоча…Я вже сперечаюся. І майже завжди програю.

Погляд ковзнув до іншого берега. Будинок майже потонув у вечірньому світлі. Великі вікна відбивали небо, а веранда, яку тато власноруч добудував багато років тому, звідси здавалася зовсім крихітною.

Згадалися слова батька:

— Колись тут буде так багато дітей, що ми не знатимемо, де їх усіх садити за стіл.

Тихо засміялася до себе. Великі вікна будинку ловили останні сонячні промені. Тато завжди казав, що саме ввечері цей будинок виглядає найщасливішим. Мама тільки сміялася й відповідала, що то не будинок щасливий, а ми.Грудну клітку на мить неприємно стиснуло.Видихнула й, порушивши тишу, тихо промовила:

— Привіт, мамо… Привіт, тату…Не вийшло, тату.Поки що не вийшло.Зате кури чудово займають чужі місця. І, якщо чесно, поводяться вони приблизно так само галасливо.

Ледь усміхнулася. Мені подобалося думати, що вони б із мамою зараз сміялися.Цього літа все мало бути інакше.Том обіцяв приїхати.Я вже навіть вирішила, з чого почну екскурсію.Спочатку поведу його до коней.Потім покажу новий сад.Потім дозволю гусям виконати їхню традиційну програму під назвою «Напади на гостей без жодної причини».

Скай і Вайлд були б у захваті.Особливо Вайлд.Минулої зими він заявив, що хоче жити на фермі.Через п’ять хвилин після цього гусак ущипнув його за дупу.Любов до фермерського життя закінчилася приблизно там само.

Неможливо було не всміхнутися від цих спогадів, що досі зігрівали зсередини. На мить завмерла, ніби втратила відчуття часу й простору, тому не одразу помітила, як телефон завібрував у кишені толстовки. Оговтавшись від спогадів, опустила погляд. На екрані засвітилося до болю знайоме ім’я.