Розділ 1. Айві.

Сонце вже давно піднялося над горами, а мій півень, здається, вирішив, що саме він відповідає за світанок у всій Британській Колумбії.

— Та замовкни вже, — пробурмотіла я, не розплющуючи очей.

Він не замовк.

Навпаки.

Закукурікав так, ніби щойно особисто винайшов ранок.

Я застогнала й натягнула ковдру на голову.

Марно.

За кілька секунд у вікно врізався знайомий тупіт.

Кінь.

Потім ще один.

Я розплющила одне око.

— І ви теж проти мене?

У відповідь почувся гучний фиркіт.

Зрадники.

Я відкинула ковдру й сіла на край ліжка. Права нога торкнулася холодної дерев’яної підлоги, ліва ще мить шукала капці навпомацки.

Даремно.

Капці, як і моя мотивація прокидатися о шостій ранку, знову безслідно зникли.

Я потерла долонями обличчя, позіхнула так широко, що аж щелепа клацнула, і повільно підвелася.

Волосся стирчало в усі боки.

Подивившись на себе у дзеркало, я фиркнула.

— Красуня.

Дзеркало тактовно промовчало.

За кілька хвилин я вже босоніж спускалася дерев’яними сходами, тримаючись пальцями за теплі поручні. Будинок тихо потріскував, ніби прокидався разом зі мною.

На кухні пахло деревиною, кавою… і нічим більше.

Колись тут щоранку пахло маминими млинцями.

Я швидко відвела погляд від її старого фартуха, що досі висів на гачку біля холодильника.

Не сьогодні.

Я ще не була готова до цих спогадів.

Схопивши кружку, налила собі кави й відчинила задні двері.

Ранкове повітря миттєво обійняло плечі.

— Доброго ранку, бандо.

Двоє коней уже чекали біля огорожі.

Оріон нетерпляче бив копитом по землі.

Мейбл дивилася на мене так, ніби це я запізнилася на їхню зустріч.

— Так-так. Зараз.

Я поставила кухоль на паркан і потягнулася до мішка з кормом.

За спиною щось голосно зашипіло.

Я повільно озирнулася.

Гусак.

Звісно.

— Навіть не думай.

Він подумав.

І кинувся прямо на мене.

— Та ну серйозно?!

Я розсміялася, відскочила вбік, ледь не перечепившись через відро.

Кава небезпечно хлюпнула через край.

— Одного дня, клянуся, я продам тебе в цирк.

Гусак образливо ґелґотнув.

— Не дивись так. Це комплімент.

До обіду я встигла нагодувати всіх, перевірити теплицю, зібрати кошик полуниці, посваритися ще з двома гусьми й витягнути одну курку з квітника.

Чесно кажучи, я вже перестала ставити запитання, як вона туди щоразу потрапляє.

День минув так, як минають усі мої дні.

Спокійно.

Повільно.

Правильно.

Саме за це я й любила Нельсон.

Тут ніхто нікуди не поспішав.

Гори не рухалися.

Озеро чекало.

А заходи сонця ніколи не запізнювалися.

Увечері я сиділа на великому пласкому камені біля озера.

Підтягнувши коліна до грудей, поклала на них підборіддя й повільно вдихнула свіже повітря.

Вітер ледь торкнувся волосся, і кілька світлих пасом одразу вибилися з недбалого хвоста.

Я заправила їх за вухо.

Марно.

За кілька секунд вони знову впали на обличчя.

— Добре, перемогли.

Кутики моїх губ самі смикнулися догори.

Захід сонця був моєю улюбленою частиною дня.

Не тому, що це романтично.

А тому, що в ці кілька хвилин світ ніби переставав від мене чогось хотіти.
 

Саме тоді Нельсон стає схожим на листівку, яку хтось випадково оживив.

Сонце повільно ковзає за гори, залишаючи на воді довгі золоті смуги. Озеро ніби затримує подих. Навіть вітер поводиться тихіше, ніби боїться зіпсувати цей момент . Сидячи тут біля озера в цілковитій тиші починаєш закохуватися в самотність .

Я підтягнула коліна до грудей і поклала на них підборіддя.

Теплий камінь під ногами ще зберігав денне сонце, а трава лоскотала щиколотки щоразу, коли вітерець пробігався берегом.

Пальці самі потягнулися до землі.

Я намацала плаский камінець, потерла його між великим і вказівним пальцями, а тоді легенько жбурнула в озеро.

Раз.

Два.

Три.

На четвертому стрибку він пірнув під воду.

— Зрадник, — тихо буркнула я.

Кутики моїх губ сіпнулися догори.

Так. Саме цього рівня спілкування з камінням я досягла у свої двадцять вісім.

Якщо так піде й далі, наступного літа почну сперечатися з качками.

Хоча…

Я вже сперечаюся.

І майже завжди програю.

Мій погляд ковзнув до іншого берега.

Будинок майже потонув у вечірньому світлі.

Великі вікна відбивали небо, а веранда, яку тато власноруч добудував багато років тому, звідси здавалася зовсім крихітною.

Згадую слова батька: 

— Колись тут буде так багато дітей, що ми не знатимемо, де їх усіх садити за стіл.

Я тихо засміялася.

Великі вікна будинку ловили останні сонячні промені.

Тато завжди казав, що саме ввечері цей будинок виглядає найщасливішим.

Мама тільки сміялася й відповідала, що то не будинок щасливий, а ми.

Грудну клітку на мить неприємно стиснуло.

Я повільно видихнула.

— Привіт, мамо… Привіт, тату…

Не вийшло, тату.

Поки що не вийшло.

Зате кури чудово займають чужі місця.

І, якщо чесно, поводяться вони приблизно так само галасливо.

Я усміхнулася сама до себе.

Мені подобалося думати, що вони б із мамою зараз сміялися.

Цього літа все мало бути інакше.

Том обіцяв приїхати.

Я вже навіть вирішила, з чого почну екскурсію.

Спочатку поведу його до коней.

Потім покажу новий сад.

Потім дозволю гусям виконати їхню традиційну програму під назвою «Напади на гостей без жодної причини».

Скай і Вайлд були б у захваті.

Особливо Вайлд.

Минулої зими він заявив, що хоче жити на фермі.

Через п’ять хвилин після цього гусак ущипнув його за дупу.

Любов до фермерського життя закінчилася приблизно там само.

Я тихо засміялася.

І саме в цю мить телефон завібрував у кишені толстовки.