2026.2

Сонце сходить тихо над водою,
Зачаровують хвилі морські.
Відступає те, що зветься журбою,
Й прокидається спів у душі.
Сонце гріє, палає у ніжності,
Повертаючи тебе до життя.
Цурання? Зневага до себе?
Канули в минуле без вороття.
Старі мрії, надії, можливості
Посадила ти під замок —
Не дали б вони вічності,
Лиш завчений, гіркий урок:
Мовчання, цілунок у п’яти
І безкінечна метушня.
Питала ти: "Сили де взяти?" —
"В мудрості світу", — відповіла вода.
Подивилася ти знову на море —
В нім побачила таємниці землі.
Вдруге заспівало серце твоє,
Бо обрала ти життя, не сни.
Ти усміхнена, повна енергії,
Мов сонце, що сходить щодня.
І море шепоче: "Немає межі,
Де ти є і свобода твоя,
Де воля і сміх вживаються разом,
Де є місце і втіхам, і сльозам.
Ти сильна, твоя сила безмежна —
Лише не зраджуй нам".
І подивилася ти знову на сонце —
Воно над морем все горить і горить,
Немов оберіг від тривог і безсилля —
Отримуєш ти зцілення вмить.
Стало так тихо, так світло й просто,
Наче знайшла ти себе у собі.
"Чому відразу так не можна?" —
Думки відігнала ти ці.
Без жодних "не можна",
Без жодних "чому?",
Є лише "навіщо"
На своєму шляху.
                    

                  ***      

Сьогодні подруга запитала:
"Як ти? Твої вірші
Якось депресивно-сумні…"
На що я усміхнулася,
Написавши ці слова:
З нею життя як крива.
"З ким?" — не зрозуміла вона.
З музою. У мене ж поета душа.
Сьогодні я танцюю,
А завтра я в бігах,
Бо натхнення моє лютує —
Спасіння лише в словах.
Тож я пишу, тож я міркую
Про тих і сих, про почуття,
Що бачу я у перехожих,
Що чую між рядків —
Тисячі облич — такі всі схожі —
Не дивно. Від одних батьків.
Тож я пишу, тож я міркую —
У цьому поклик мій і шлях.
І коли я навіть не сумую,
Сум є в моїх віршах,
Бо муза моя примхлива —
Не підкоряється вона мені.
У неї то штиль, то потоки вітрів,
Є рядок зі слова, а є зі слів…
Не питаю вже я "навіщо" —
Просто мовчки творю,
Бо її накормивши,
Можу сказати: Я живу.           

                            ***

"Спочатку ми приміряємо обличчя,
Потім вони приміряють нас" –
Це не мої слова. Це у вашому вірші.
А я сказала: Це проблема вічна,
Бо людина говорить: "Ще є час",
Щоб бути собою… та губиться в тиші,
Бо з маскою голос серця мовчить,
Бо з маскою простіше жить.
Маска вростається, спалює шкіру,
Плутає правду і власну міру.
Маска. Маска. Маска.
Є інший вибір?
Маска. Маска... Маска.
Прокидається звір
Без власних поглядів і почуттів –
Ніхто цього не прагнув, не хотів.
Це суспільства змова:
Посміхайся, коли у тебе болить,
І жодного слова,
Навіть якщо до німоти гнітить.
Не до вподоби?
Ми так живемо і ти живи.
Носи свою маску, носи!
Не тобі змінювати світи.
І я носила, не знімала,
Поки не впізнала
Себе серед сотні облич,
І почувся із дзеркала клич:
Знайди себе, знайди!
Ти можеш бути з протиріч,
Головне, щоб це була ти...
З тих пір вдома я — це я,
На публіці ж — одна з масок.
У цьому провина моя?
Чи так уже влаштоване життя?..
Маска. Маска. Маска...

(надихнулася віршем "Лицемір" – Ромул Шерідан)

                      ***

Серце б’ється в ритмі радості твоє.
Воно правдиве, нічого не вдає?
Це нова мелодія в твоїх вустах?
Сонячна усмішка в німих словах. 
Ти всміхаєшся. Тобі здається,
Що сонце сяє лиш для тебе.
Ти всміхаєшся. Тобі здається,
Що вітер шепоче лише тобі.
Ти всміхаєшся… Як знаєш,
Не мені руйнувати блоки твої.
Знову усміхаєшся.
Мимоволі посміхаюся і я:
Для кого ти так одягаєшся?
Чи це все гра? Чи я сліпа…
Знову усміхаєшся.
Роби як знаєш, кинула я.
Знову усміхаєшся –
Зупинилася раптом я.
Сонце тобі усміхнулося –
Все ж була я доволі сліпа.
Тебе інші чують. У цьому сила твоя.
Ловлю я твій вайб. Привіт, доле моя!
Тебе ніщо не затьмарить,
Силу твою ніхто не вкраде.
Марила я, і є ще ті, хто марить.
Тебе ж внутрішнє світло веде.

                          ***

Тут будуть нові вірші.

                   ***