2026.1

Я у полоні чужої тривоги,

Що торкнулась мене до душі.

Я бачила — тіні мають свободу —

Не всі підв’язують хвости.

Та є той, хто краде їхню вільність,

Забирає у інші місця.

Чому така нещадність світу

Й сердечна його біднота?..

Я бачила хлопчика…

Він тягнув чуже світло геть.

Щаслива тінь трималася —

Без крику, без слів… Ледь-ледь

Не впавши в темний портал.

Добре, що страх мене не скував.

Я не злякалась. Я обійняла —

Холод ліг у долоні мої.

І тінь тихо мені сказала:

«Вельми дякую тобі…»

(Вірш написаний у момент проживання життя головної героїні історії «Я у полоні. Коли приходить тінь».)

                   ***

У мене не було дому —
Не день, не два, і навіть не рік.
Не могла я знайти до себе дорогу,
І в дзеркалі бачила пустоцвіт.

У мене не було дому —
Нарешті його знайшла.
Змовкла клята та втома,
І ніжно заспівала душа.

Хоч знаю — шепотітиме знову:
«Негідна!.. Знайшла ти дорогу?»
Знайшла. І знаю істину просту:
Добре серце — це велика сила.

Якщо іншим любі ті місця,
Де ходиш, смієшся і плачеш ти —
Цього вже досить,
Щоб відчути: дім був завжди.

Ти особлива, і у тебе є дім —
Відчинені двері вже не для всіх.
Гарна новина: тепер у домі тім
Не одна є кімната, а для себе — весь дім.

Я повернулася —
Я знайшла свій дім.
Я повернулася —
Лунатиме знову той сміх,
Який дарує силу
І пробуджує надію.

              ***

Тіло може говорити —
Як провідник думок.
Добре, коли воно починає світити,
І не здається зайвим ще один крок.

Добре, коли воно може мовчати,
Бо за думки платять життям,
Втрачаючи себе в одну мить.
Немає права на вороття.

Тоді — що кричати, що не кричати —
Не пробудиться сердечний спів.
Лише буремний погляд
І зола з нестійких містків
Розвіється від вітру —
І зникнеш ти без слідів.

Залишиться тільки погляд
І гіркий післясмак,
Бо не знайдеться тобі місця —
Для інших ти просто брак.

Кожна душа потребує світла
І знаку від Всевишнього,
І далі — справа кожного:
Зцілитись чи лишити тінь.

                 ***        

Раніше ти мовчала,
Бо заборонялося тобі говорить.
Раніше ти кричала
Мовчки від страху. Нехай горить!
Раніше ти трусилася
Мов кущик у буремний день,
І якось тобі наснилося,
Що повітря покинуло легень.

Зараз вмієш ти говорити,
Бо нікого боятися тобі,
Та ти продовжуєш тужити,
Бо з голосом пішли й мрії твої.

Голос є, мовчання присутнє —
Немає з ким говорить,
Бо в соціумі розуміння відсутнє,
І йому байдуже, що горить.
І нехай говорять що говорять —
Думка лишається незмінною моя,
Бо через соціум у багатьох немає долі,
І блукає світом скалічена душа.

Моя ж душа припинила шукати —
Серце міцне, не згасає в пітьмі.
Воно почало для себе співати,
Хоч і лине спів у невідомі краї.
А мрії нехай змінюють форму і зміст,
Бо кожен мій крок — це вже новий міст.

                             ***

Пробач мене, коханий,

За дивну поведінку часом,

За думки мої туманні,

Що приходять тихим гласом.

За те, що інколи мене не впізнати,

Хоч я все одно та сама — твоя.

За те, що вмієш мене пробачати,

Бо надто сильна любов твоя.

Пробач, що часом не до сміху,

Хоч і говорю я жартома,

Що ти чекаєш на втіху,

А знову сльози, знов журба.

Пробач, коханий і за ці слова –

Така вже я, така й любов моя.

Не обіцяю я змінитись,

Бо терпіти не можу брехні.

Дай мені часу, щоб зцілитись –

Можливо в житті буде більше весни.

                               ***

То сонечко сходить,
То дощ назріває,
І тіло морозить,
Й душа не співає.

Ти бігла у полі —
Яка ж це втіха!
Сміятися з долі —
Шайтану на потіху.

Ти бігла все бігла,
Поки не спіткнулася,
Й душа не ойкнула,
А ти не озернулася.
Встала, розправила плечі свої,
Й душа потягнулася
До того, що доля дала —
І знову засяяли очі твої,
І почулися пісні
З глибин підсвідомості.
                               

               ***

В тобі моя сила,
В мені — твоя.
З'єднала нас в ціле
Долі рука.

В тобі є мій подих,
В моєму — твій.
У твоєму погляді
І в дотиках слів
Я чую: ти поряд —
Відступила тінь.

Яскравий танець  
Різних стихій 
Злилися в одну 
Й біль і втома на шляху  
Послабили силу свою —
Немає сліз, немає крику.

Я щаслива — у мене свій рай:
Своє небо, острів і гай.
Свій погляд і зір, свої почуття —
Все ж таки вправна долі рука.
                                           

                  ***

Себе я знайшла 
Та не можу бути собою,
Бо виросла стіна,
Що зветься  журбою:
Обов'язок, страх, відповідальність,
Стримання емоцій і лояльність,
Непорозуміння, емпатії гнилість,
Мовчання, повільна кмітливість. 
Знайти себе  – не порятунок,
Це просто блукання кінець –
Такий собі долі цілунок
Й одягнений на шию вінець.
Знайти себе без просвіту –
Це як дерево без розквіту:
Стоїть, корінням в землю вросло,
Гілля тягнеться в небо німе,
Сонце знову холодне зійшло,
Відпадає гілля — цвіле.
Що буде далі — надії немає?
Чується спів крізь гілля й вітри.
Завірюха завжди минає,
Та чи залишаться по мені сліди?
Маю я те, що інші не мають —
На цьому тримаються надії мої.
Чому ж тоді серце завмирає
І повіки мружаться вмить?
Воно точно щось та й знає,
Та не може про це говорить.
Добре, що кохання не згасає —
Й живістю своєю бурлить.
Думки в дрімоту поринають
Й розквітає пустоцвіт.