2025

В твоїх очах я бачу мрію –

Бажання жити це життя.

Чи вмію я це? Ні, не вмію.

Є питання до буття.

Щодня бачу я реальність,

Так і хочеться жити в ній,

Та де ж та відповідальність,

Про яку так багато слів!

Не знає вона про лояльність

І свідком є бездіяльності.

Люди загубили моральність,

А з вчинків лише капості.

Отож приходить розуміння,

Що краще той таємний світ,

Де завжди існує порозуміння,

А сад має особливий цвіт.

Однозначно це кращій світ,

Де живуть фантазії і мрії,

Де є злочинець і герой,

Який не боїться буревії.

Де може він творити

І обирати вічний шлях,

Де навчається він жити,

Забуваючи про жах.

Світ цей.., яка реальність!

Повертаєшся ти до життя,

А отже їхня безтактність

Не є частиною твого буття!

                        ***

Ти бачиш, що я у твоєму полоні

Стою лише на одній нозі.

Дивлюся я на свої долоні

І бачу минулого сліди.

«Пугу-пугу!» – чується звідусіль.

Хто? Нікого, лише темна тінь;

Щоки вологі

І ох, як шкребуть пацюки!

Я у твоєму полоні,

Коли розбиті ланцюги?!

Важко повірити на слові,

Адже у кожного свої хвости.

Важко повірити на слові,

Адже ти знаєш мої думки.

Важко повірити на слові,

Адже ти – це я, а я – то є ти...

                           ***

Колись написала тобі я вірша

І ти прочитав його уві сні.

Тобі була незнайома мова моя

І здавалися дивними думки.

Та з плином часу все змінилось –

Що було ззовні причаїлось,

А те що скрите розчинилось

Серед вихлопів і газу.

Чому буває так не одразу?

Чи то змінилася чи наснилося....

Змінилось, причаїлось, розчинилось.

Зрозуміло, що захопилася.

Чи буде більше тих віршів

Чи це рядки звичайних слів...

                         ***

Я у полоні своїх почуттів,

Де є смуток і страх, де є біль.

Я у полоні своїх відчуттів,

Де панує темна тінь.

Хто вона? Що воно?

Чому на серці так щемить?

Чи може щось мені відомо

І воно просто не мовчить...

Я у полоні:

Чотири стіни, зламана драбина,

Немає вікон і дверей!

Мене покидає остання сила –

У садку мовчить соловей.

Я у полоні.

(Вірш, що став поштовхом до створення історії «Я у полоні. Коли приходить тінь».)

                        ***

Багато думок, яких важко позбутись, 

Мрію про те, чого в світі нема.

Хотілося б мені хоч на мить забутись,

Та доля шепоче: «Ще не пора!».                              

Закриваю я очі — нестерпний той біль, 

Що серце тривожно й пекучо лоскоче,

А розум все каже мені: «Не мрій,

Бо доля зробить з тобою, що схоче».

(Вірш, із якого народилася історія «Багато думок, яких важко позбутись».)

                               ***

Я не хочу тебе ні з ким ділити,                                  

Вважаю, що нам добре і вдвох.                                   

Життя без тебе, як зовсім не жити!                                     

За тобою і мною ще один крок.                                           

Ти плануєш однаково плити                                                

На човнику й далі удвох.                                     

Сподіваюся, не буду тужити.                                                  

Й шкодувати про поспішний крок.

                           ***

Не всі ляльки вміють говорити,

А деякі спеціально мовчать,

Бодай щоб ще один день прожити –

Не бачать вони опіки, що димлять.                             

Сукня – як броня, усмішка – щит,

В очах – ні сліз, ані докору.

Вона втомилася. Ще одна мить.

Й забудеться важливе слово:

"Вільна", а воля, як повітря ковток,                               

Кожній жінці просто необхідна.

                         ***

Ти мрієш про дім,

І кишені набиті грошима.

Та справа в тім,

Що не в блиску, не в цифрах є сила.

Що таке гроші,

Коли в вухах дзижчить самота?

Що таке гроші,

Коли серце мовчить, як стіна?

Не про багатство мріяти варто,

А про щастя — живе і просте.

Про тепло, що не гасне й не зникне,

І любов, що у серці цвіте.

Не бачити себе — це мука,

Як плисти у шторм без весла,

Як різати щось без відчуття,

Без смаку — одна лиш журба.

Мрій про долю ясну і щиру,

Живи з жагою до життя.

Нехай цілує він у скроню –

Й зникне погляд у небуття.

                        ***

У мене немає дому —

Ні з цегли, ні з піску,

Ні з плоті, ані з крові.

Я тут. Я є. Я — наяву.

Та шлях до себе невідомий.

Стурбованість, зморшене чоло,

В очах глибоке розуміння:

Щастю не бути, коли себе нема —

Є тільки тиша і сумління.

І крок вперед — немов у сон,

Без сил, без певного зусилля,

Бо смак той втрачений, забутий,

Чи його зовсім й не було? 

Куди піти, куди податись?

Так і хочеться просто здатись,

Бо сльози всі вітром занесло,

І біль той стих... лишився смуток.

Я для себе не крило, 

І не світовий здобуток.

У мене зморшене чоло,

І в руках лише жмуток.

У мене немає дому —

Й, мабуть, ніколи не було: