Розділ 12

   Михайло, він же й Тім, завжди почував себе незатишно в цих ділових костюмах з краватками й метеликами, бо це сковувало рухи. Йому більш до душі був спортивний стиль в одязі, але іноді доводилося жертвувати комфортом, просто тому, що так заведено в суспільстві. Такі дні в його житті траплялися не часто і це був саме один із них.

   Уважно слідкуючи за скромною весільною церемонією в пустому залі, Михайло згадував минуле. Зовсім недавно він обіцяв собі допомогти цій дівчині в білій сукні повернути сенс, витягнути з непроглядної темряви, в яку її запроторило життя. І тільки тиждень тому зрозумів, що вилікувати цього пораненого ангела судилося не йому. Не те щоб він не старався, але виявилося, вже існував той, в чиїх руках знаходились її ліки, хто заради неї був ладен на все. Тому єдине, що залишалось — лиш допомогти їм з одруженням.

   Дивлячись як гарно розпинається реєстраторка, кидаючись шаблонними, вивченими назубок фразами, Тім розумів, що він і не очікував так швидко побачити на обличчі Соні те безмежне щастя. Всього лише за тиждень ця дівчина змінилась до невпізнанності. Її очі іскрилися, заряджаючи все навколо позитивом, а з обличчя не сходила усмішка. Не та награна, за якою вона колись ховалася від всіх, а справжня. І здавалося, що вона вже прилипла до неї намертво. Принаймні він хотів, щоб саме так і було, бо дівчина цього заслуговувала.

   Михайло дивився з яким трепетом чоловік поруч із Сонею одягав їй на палець обручку, після урочистої команди та вже знав, що за цю дівчину можна не хвилюватися – він берегтиме й охоронятиме її спокій, як той Цербер свою браму.

   Взагалі, дізнавшись більшу частину деталей їхньої історії, Тім щоразу дивився на Серафима задумуючись над тим, чи зміг би він так? Настільки віддано шукати, попри віру в те, в чому переконали? Однак не мав сумнівів, що дізнавшись правду, обов’язково повернув би своє. Тільки от Серафим пішов ще далі — повертав її не знаючи тієї правди.

   Офіційно процес створення сім’ї, вже підходив до завершення, як в роздуми Михайла увірвалось тихе зітхання поруч і всі думки миттєво з’їхали на Вероніку. Скосивши погляд, його очі автоматично пройшлися фігурою й не без зусиль повернулись до обличчя. Звісно, виглядала вона ідеально, як і всі на подібних заходах.

   Тим часом Денис і Соломія, які були свідками, відійшли від святково прикрашеної арки та стали біля Ніки в очікуванні продовження, оскільки щасливе новостворене подружжя планувало ще й обмін обітницями. Соломія роздивлялась вручений нареченою весільний букет, Денис обіймав її за плечі, а молодята тримаючись за руки, невідривно дивилися одне одному у вічі, мовби нікого навколо не існувало. І минуло ще невідомо скільки часу, поки Серафим нарешті почав говорити:

   - Соня, ти світлячок мого життя, мій промінь і маячок, на який завжди йтиму. Часто говориш, що я твої крила, та якщо це так, то тоді ти — мої небеса. І поки світить сонце, поки небом гуляє місяць, доти й житиме те, що нас поєднало. Ти ж знаєш, бо наші душі постійно тягнуться одна до одної, тримаються за руки та завжди відшукають у всіх майбутніх життях, бо так було і в минулому. Вони ж впізнали одна одну ще при першій зустрічі, тому ми з тобою поєднані на всі віки. Цього ніхто і ніколи не змінить. - Серафим схилився до дружини, мов у якомусь уповільненні провів пальцями щокою, змахуючи сльозу. - Лише ти єдина спроможна зігрівати серце однією присутністю. Лише твоє дихання поруч, здатне зупиняти час і небо над головою. Лише твої очі повсюди: в пам’яті, в снах і в уяві. І я обіцяю берегти кожну твою усмішку та робитиму все, щоб у твоїх очах жило наше щастя.

   - Ден, це ж він простягнув їй руку, коли вона помирала там… Це він її ангел — не дозволив піти. – ледь чутно прошепотіла Соломія поруч. - Кохання, перед яким навіть смерть схилилась відступивши й віддала її йому назад. – вона схлипнула і вткнулась лицем Денису в груди, а той заховав її в обіймах, заспокійливо погладжуючи потилицю.

   - Це вона… - приголомшено прошепотіла Вероніка, сколихуючи повітря навколо тремтячим голосом, — та дівчина, про яку він мені колись розповідав. Кохання, що стало його болем… Це вона, — вкотре повторила Ніка майже одними губами, вражено дивлячись на молодят. - Так страждав… я це бачила, в момент коли не контролював емоцій… я все помітила. В мене ж серце розривалось від того, що бачила в його очах і чула в голосі… бо так не буває. Як таке можливо? Як це завжди могла бути Соня?

   - Мала, що це за сльози в очах? – шепнув Михайло, злегка схилившись над її лицем. - В тебе?.. Вгамуйся. 

   - Я просто… - Ніка хотіла поспішно знайти якесь пояснення, але незрозумілий щем серця не давав цього зробити й вона видала перше, що спало на думку: - ...дівчинка.

   - Оце відкриття! Ходімо дівчинко, на вулицю, бо ще розридаєшся он як Соломія. А в тебе ж репутація… тобі не можна.

   Михайло злегка торкався її талії, підштовхуючи до виходу і Вероніка слухняно йшла. Відвів вбік від входу і вона миттєво прийшла до тями, подавши голос:

   - Соня! В голові не вкладається! Як вона могла так вчинити з ним?

   - Ніко, ти не маєш ніякого права її засуджувати, — повчально повідомив Тім, ставши навпроти.

   - Ти не бачив як він страждав! - дівчина і не думала здаватися.

   - А ти не бачила як вона! І не знаєш, що їй довелося пережити. Не припускаєш, що ціна того, що вони отримали, могла бути однаково високою для обох? – Михайло різко видихнув і хоч не планував пояснювати, бо не вважав, що має на те право, однак все ж натякнув: - Не думала над тим, чому його батьків тут немає? Чому він сказав, що для нього їх більше не існує?

   Вероніка ступила назад і в пошуках опори притулилася до стіни будівлі, вбираючи її холод, повністю вгамувавши емоції. Важко зітхнула відірвавши погляд від свого співбесідника та невидюще вдивлялась вдалину на пожвавлений рух автотранспорту за невеликою стоянкою.

  Тім стояв на відстані витягнутої руки, а дівчина все ніяк не могла знайти відповідь на питання, яке мучило її вже давно: чому не піддається такому ж безумству, як і всі навколо? Можливо тоді і вона щось би зрозуміла в цьому житті?