Розділ 2

   - Чо-о-рт! - вже вкотре за день простогнав Михайло. Цього разу його невдоволення викликала дивна картина на мосту, від якої він знову стражденно скривився, подумки нарікаючи на те, що ці проблеми так і липнуть до нього.

   Різко зупинивши патрульну автівку в стилі "як їхав, так і став", стрімголов вистрибнув, ігноруючи невдоволеність інших водіїв. На ходу вирішив, що сьогодні він патрульний, тому йому можна все, особливо в екстрених випадках і поспішно розмірковував, що слід робити в подібних ситуаціях, оскільки до такого його ніхто не готував.

   - Зупинись! - вигукнув в декількох метрах від дівчини й світло високого ліхтаря, злегка падаючи на її обличчя давало зрозуміти, що вона ще зовсім молода: вже не школярка, але ще й не доросла. Коротка куртка, темне розпущене волосся, спідниця, задерта аж… Одним словом, висновки напрошувались самі й він їх поспішно озвучив: - Ніякий сопляк того не вартий!

   І Михайло дійсно так думав, адже ніякий сопляк не був вартий того, щоб він стрибав весною в холодну воду за цією нерозсудливою дурепою. Хлопець вже подумки малював картини розправи над бовдуром, який став причиною того, що ця неадекватна полізла через поручні мосту з явними, як він гадав, намірами.

   Та мала й не думала слухатися, взагалі, наче не чула. Повністю перелізши, опинилась по іншу сторону і трималась лише однією рукою, дивно схилившись вниз. Залишалось лише діяти, причому діяти блискавично.

   Знову уявивши ту холодну воду, він і незчувся, як перестрибнув гранітний бордюр, який відділяв проїжджу частину мосту від пішохідної й опинився поруч. Різко перехилившись через бильця, схопив дівчину під руки й приклавши максимум зусиль, рвонув її без особливої обережності, перекинувши назад через поручні, мов якийсь вантаж.

   - Якого дідька коїш, дурепо?! – накинувся, перемістивши руки на плечі й злегка струсонув її.

   Десь там внизу, об поверхню води щось приглушено плюснулось і тендітна брюнетка в його руках враз ожила, опам’ятавшись.

   - Клятий шайтан! Вона ж вже була в мене в руках! – раптово накинулась, та зі всієї сили штовхнула в груди й він миттю відпустив її плечі. - Ти ж втопив мою сумку! А там все моє життя! – блискавично перейшла на ультразвук і поривно ловлячи повітря продовжила в тому ж пронизливому тоні: – З головою не дружиш?! Ти… - вона злісно намагалась підібрати якесь дошкульне слово, заледве стримуючись, щоб знову його не штовхнути.

   І тут Михайло нарешті зрозумів, що перед ним далеко не беззахисна й вразлива дівчина — швидше навпаки. А вона тим часом згадала про спідницю і швидкими рухами повернула ту на звичне місце. Очі Михайла простежили за її руками й ковзнувши вниз, виявили, що дивакувата мала була без взуття — стояла босими ногами на холодному асфальті й лише одна туфля валялась збоку, іншої взагалі ніде не було видно. Зрозуміти щось, або здогадатись було нереально, навіть з його фантазією.

   - І приніс же тебе диявол в таку «слушну» мить! – зауважила ущипливо та важко видихнула, заспокоюючись. Притисла долоню до лоба, а іншу руку прилаштувала на талії, мов вирішувала щось мега важливе. І нарешті визначившись, сфокусувалась на ньому з безапеляційним повідомленням: - Тепер вези додому!

   Щось в її погляді здалось Михайлу знайомим, та розгадувати загадку було ніколи, враховуючи, що «порятована», стояла босими ногами на холодному асфальті, причому вже невідомо скільки.

   - Сідай, — кивнув майже без заминки в бік патрульної автівки й одразу роззирнувся навколо відмітивши, який затор утворив недбалою зупинкою й цим влаштованим спектаклем.

   А дівчина тим часом підібрала з асфальту свою туфлю й ігноруючи всіх глядачів, поспішила до автомобіля.

   Опинившись за кермом, Тимофіїв запитав адресу й задавши необхідний напрямок навігатору, зрозумів, що шлях стелиться за місто. Згадавши про босі ноги небажаної пасажирки, увімкнув обігрів і рушивши, зиркнув на неї. Закрались підозри, що та плакала, але вона поспіхом провела долонями по обличчю, стираючи всі сліди.

   Покинувши межі міста, патрульний автомобіль швидко наближався до потрібного району, а його водія все не полишала нав’язлива думка чимось допомогти, бо дівчина збоку, всупереч здоровому глузду з якихось невідомих причин, здавалась Михайлу беззахисною і вразливою.

   Крадькома кидаючи розсіяні погляди, бачив як стискувала в руці туфлю і навіть частково розумів таку поведінку, оскільки дівчина чомусь втратила і взуття, і сумку, а там же, мабуть, і документи були, і гроші й телефон, та взагалі все — чудово знав звички цих дівчат, бо мав сестру. «Але ж якого чорта та сумка опинилась за поручнями?! І де в біса ділась її інша туфля?» - почав гадати й знову кинув на пасажирку похмурий погляд, тільки вже відкрито.

   - Соплями ти нічого не доб’єшся, — почав впевнено з наміром допомогти, — лиш можеш викликати жалість, а це зброя слабаків. Тому не намагайся будити співчуття, краще прояви силу, бо лише сміливим і стійким підкорюється все. Покажи тому сопляку, що він насправді втратив.

   - Якому сопляку?! - грізно обурилась дівчина, окинувши Михайла недобрим поглядом, бо їй не те, що не сподобалось таке припущення — воно реально розізлило, оскільки він навіть не усвідомлював чим були викликані її сльози й робив такі безглузді висновки. Очі заіскрились лихим блиском і Вероніка фиркнула: - Соплі не для таких як я, як і різні сопляки! І взагалі, той, через кого я можу плакати ще не народився! - гордо здійняла підборіддя й трохи вгамувавшись, продовжила зухвало: - А ти реальний бовдур, якщо зміг припустити подібне і з кожною проведеною з тобою хвилиною все більше в цьому переконуюсь. Вам там в цій професії розум взагалі ні до чого, так? Чи це тільки ти пасеш задніх?

   Михайло не вірив її запереченням, бо з досвіду знав наскільки сентиментальними ці дівчата стають в такому віці. І взагалі, чого ще подібні їй можуть розпускати нюні? Та зухвала відповідь малої, зробила свою справу і він кинувши шляхетні наміри допомогти словами, перейняв її манеру розмови й вже не стримуючись, спокійно прокоментував думки: