Глава 35. Шах і мат

На подальші презентації Роуберг не залишився. Зате увечері, коли всі нарешті вже виступили, до нас підійшов Богдан.

– Приз ваш, – промовив він впевнено. – Це було настільки зухвало, настільки технологічно і водночас людяно, що попередні проекти миттєво стали виглядати, як застарілі коробки.

– Твій проект набережної, люба, це... поезія, – доєднався до нас і Віктор. – Але ми живемо в прозі. Ці консольні конструкції над водою – це ризик. Мої інженери кажуть, що фундамент не витримає. Краще поставити там торговий центр на палях. Дешевше, надійніше, швидше окупиться.

– Майя розробила унікальну систему стабілізації, – озвався замість мене Дан. – Це майбутнє архітектури. А торгівельні центри залиш для спальних районів.

Комісія оповістила, що вівторок бере на винесення рішення. А в середу зранку оголосять фіналістів.

Фіналістів буде не більше трьох. Кожному дадуть годину для відповідей на запитання. Запитання може ставити будь-хто, тож нам порадили готуватися до запеклої дискусії.

Додому ми приїхали втомлені, знервовані, і водночас шалено щасливі. Вечір і половину ночі просто насолоджувалися одне одним і нашими новими відносинами.

Наступний день присвятили підготовці. Вигадували найуїдливіші питання, щоб завалити Олексія – бо проект Дана таки мав бути серед найкращих! А заразом шукали, чим можуть спробувати завалити нас.

Десь по обіді задзвонив смартфон Данила, і мій чоловік відійшов до вікна. Коли він повернувся до мене, його обличчя закам’яніло, а очі знов палали розплавленим свинцем.

– В нього є позашлюбний син, – проговорив крижаним тоном, і я одразу зрозуміла, про кого це. – Живе під іншим прізвищем, Савченко приховує його існування. Але моїм людям вдалося його знайти. Вадим Вікторович ховається від закону, бо балується хакерством і промисловим шпіонажем.

– То через нього Савченко міг все це прокрутити! – вигукнула я, підхопившись. – І викрасти проект Леоніда, і наші гроші, і твій проект вже зараз! А скільки ще лиха він наробив?

– Ми не дамо йому більше скоїти жодного злочину, – твердо вимовив Громовий.

***

Ранком середи ми йшли у Департамент архітектури, як на бій. Бездоганний діловий стиль, рука в руці, крок у крок.

У холі гуло, наче перед штормом.

Нас зустрів дід Богдан. Адама я не бачила, а от Савченко був тут. Вже не такий самовдоволений, та він явно мав намір битися до останнього.

Я дивилася на нього, посміхаючись. Але не могла вичавити жодного слова.

Невже це він? Дядько Вік, який носив мені цукерки, коли я була малою. Який часто гостював у нас удома. Врятував тата, викликавши швидку, коли в того стався напад.

Невже це він і його махінації – причина найжахливіших п’яти років у моєму житті? Бо той Григоренко – фізіономія явно підставна.

Повірити в це було майже неможливо. І все ж деякі дрібниці вставали на місця. А також інформація, розкопана людьми Дана.

Я бачила, як Віктор задихається від власного безсилля. Його план дискваліфікувати наш проект і залишитись єдиним фіналістом не спрацював.

Григоренко підтягнувся під самий початок. Як і Валевський з Тіною.

– Гадаєш, він теж грає за Савченка? – тихо прошепотіла я Данові, коли всі розсаджувались по місцях.

– Навряд чи. Денис – інвестор. Він має бути в курсі всього і підтримувати зв’язки. До того ж, він ще не знає, з ким з нас – зі мною, чи з Іриною, – йому доведеться мати справи через рік. І як би він не хотів видати за мене Тіну, це окремо, а бізнес – окремою.

Дійсно. Доля «Gromoviy Group» ще не вирішена.

– Любі учасники! – вийшла вперед немолода струнка жінка, голова комісії. Вона ледь помітно нервувала. – Вчора ми відібрали три проекти: майстерні Олексія Григоренка, майстерні Віктора Савченка та неперевершеної «Громовий груп».

На екранах загорілися макети одразу трьох проектів. Почулися шепітки, хтось із учасників обурювався, що не потрапив у фінал, хтось засмутився, інші сприйняли з розумінням.

– Але... – продовжила жінка, і всі здивовано затихнули, – так сталося, що в нас з’явився інвестор, який готовий проспонсорувати найамбітніший і найдорожчий проект. Тож тендер закрито, переможець – будівельний холдинг «Gromoviy Group».

Що?! Ми з Даном перезирнулися, не очікуючи таке почути. Ми готувалися битися до кінця, вигризати собі перемогу зубами!

Біля куліс, які прикривали вихід з підсобного приміщення на сцену, я помітила Адама Роуберга. Він явно не бажав бути побаченим, і я не стала на нього задивлятися.

Отже... він таки свою обіцянку стримав.

– Протестую! – вигукнув Савченко, уп’явшись поглядом у Дана. – Ти думаєш, це зійде тобі з рук? Ти підробив техзавдання! Ці «Каскади» – технічно неможливі! Кошторис злетить утричі!

Дан повільно повернувся. Міцно обіймаючи мене за талію. Його спокій був страшнішим за будь-який крик.

– Вікторе, – голос Дана був тихим, але в радіусі п’яти метрів усі замовкли. – Ти так переживаєш за мій кошторис? Чи за той факт, що твої маніпуляції з «помилкою» в документації не спрацювали?

– Та як ти... та... – почервонівши, прийнявся ковтати повітря Савченко. – І той міст на другий берег, навіщо він там взагалі? – випалив нарешті.

Він як завжди майстерно уходив від гострих питань. Дан посміхнувся.

– Твої інженери, Вікторе, мабуть, купували дипломи в тому ж переході, де й ти свій сором, – Данило зробив крок вперед, закриваючи мене собою. – Тут буде об’єкт світового рівня. Що ж до моста, на протилежному березі є дачі, а коли парк побудується, там стане одне з найбажаніших місць для заселення. Тож краще одразу вписати міст в композицію, ніж потім городити, де доведеться.

Дан розвернувся і додав гучно:

– Щиро дякую за відзнаку нашої роботи. Та я попрошу ще п’ять хвилин вашої уваги. Будь ласка, виведіть це на екрани, – він зробив кілька кроків до технічного робітника, який запускав з ноутбука презентації, і дав йому флешку.