Глава 34. Точка опору

Данило

Я слухав її дихання – рівне, глибоке, довірливе. Майя спала, закинувши руку мені на груди, і я боявся навіть поворухнутися, щоб не зруйнувати цей крихкий конструктив нашої першої справжньої ночі.

П’ять років. Шістдесят місяців. Тисячі годин, які я витратив на те, щоб переконати себе: вона – зрадниця. Вона – частина схеми. Вона знала про крадіжку і просто розіграла емоційну карту, коли я подзвонив.

Вона не пам’ятає, що казала. Я ж пам’ятав кожне зле, образливе, жорстоке слово, яке випалювало мене. Її голос тоді, у слухавці, різав гірше за болгарку по металу.

Пам’ятав, як стояв біля лікарні, де лежав її старий, і стискав у кишені докази шпигунства, які могли б стерти прізвище Дорош з архітектурної карти країни. Пам’ятав п’ять чортових років.

Тоді я вибрав мовчання. Вибрав піти ніким, щоб вона могла залишитися з сім’єю. Моїх батьків надто давно вже немає. Я надто добре знаю, як це – втрачати їх. Навіть неідеальних, з усіма їхніми недоліками. Але – єдиних.

Я був упевнений, що вона в долі. Що вона – гарна обгортка для брудного бізнесу її батька. Але коли дід поставив умову про одруження, у мене в голові не було інших варіантів. Тільки вона.

Вона втрачала свою фірму. Частина мене раділа і хотіла подивитися на її падіння. Інша – навпаки, жадала підтримати дівчину, на яку так багато всього звалилося.

Принаймні, за п’ять років «Дорош і партнери» жодного разу не були помічені у махінаціях. А це означало, що сама Майя не бажала йти по стопах свого батька. Так мені здавалося. Або хотілося вірити.

Я хотів її покарати. Хотів витягнути її з тієї затишної норки, яку вона звила собі, кинути на амбразуру свого холдингу і подивитися, як вона буде брехати мені в очі. Я вивалив вісімдесят мільйонів, щоби викупити її борги, щоб купити її саму. Я називав це бізнесом. Називав це стратегією.

А насправді я просто не міг дихати в одному місті з нею і знати, що вона – не моя.

Кожного дня, дивлячись, як вона працює в кабінеті, як засинає над кресленнями, як кусає губи, коли щось не виходить, я зводив навколо себе нову броню. Десятисантиметровий шар сталі. Бо варто було їй підняти на мене очі – і я відчував, як плавиться фундамент.

Я бажав її до нестями, іноді одне випадкове торкання запалювало минулий вогонь. Іноді так кортіло схопити її, нагадати, що я купив її всю.

Та я не зміг би поважати себе, якщо примусив би до близькості без бажання. Бачачи ту огиду, ненависть, образу.

Я хотів доказів її провини. Я шукав їх у кожному її кроці. А знайшов тільки те, що ми обоє – ідіоти, якими зіграли в темну.

Леонід сьогодні... цей старий ледь не довів мене до інфаркту одним своїм виглядом. Я бачив їх на терасі й думав: «Все. Зараз вона дізнається правду і піде. Цього разу назавжди».

А вона не пішла. Вона прийшла за мною.

Майя ворухнулася уві сні, притиснулася ближче, і я відчув її тепло шкірою. Дідько, як же я помилявся. П’ять років я вважав, що захищаю її, а насправді просто позбавив нас обох життя. Я платив за лікарню її батька, вважаючи це своєю «благородною жертвою», а насправді це був мій спосіб не обривати останню нитку, що зв’язувала мене з нею.

Якщо вона не знала про крадіжку... Якщо її батько дійсно не крав... Значить, був третій. Хтось, хто підсунув їм ті файли. Хтось, хто вів свою власну гру, крокуючи по уламках чужих душ.

Майоріли в мене деякі здогадки. Але зараз занурюватися в них не хотілося, бо моє ліжко знову повнилося неймовірним запахом моєї жінки.

Завтра я виверну цей світ навиворіт, але знайду того, хто вкрав у нас п’ять років.

Я поцілував її у скроню. Тепер у мене була не просто Муза. У мене була точка опору.

Спи, моя Майя. Тепер ми не просто захистимо проект. Тепер я спалю всіх, хто намагався нас знищити. І цього разу я буду битися, знаючи, що позаду – ти.

Майя

Ранок у пентхаусі був іншим. Не було звичного відчуття холодної війни чи напруженого мовчання. Був запах міцної кави, гарячі поцілунки та тихий шурхіт паперів.

– П'ять років тому... – я зробила ковток, дивлячись у вікно на місто, що прокидалося, – з нами працював Віктор Савченко. І саме він приніс той проект. Представив як свою ідею.

Дан, який пов’язував краватку, завмер. Перевів на мене погляд потемнілих очей:

– І хтось таки вкрав ваші гроші, – додав повільно.

Точно. Я підняла на нього очі. За всім цим я якось втратила одну важливу нитку. Адже на рахунку «Моноліта» лежала подяка, сплачена Леонідом. А куди поділася та кругла сума, втрата якої вдарила по «Дорош і партнери» не менш болюче, ніж втрата проекта?

– Та Савченко не мав доступу до рахунку, – відгукнулася.

– Я теж, – сухо нагадав Дан.

Я лише повела плечем. Молодий, кмітливий, здібний – батько, який все ще працював здебільшого на кульмані, вирішив, що Данило зумів зладнати з електронікою. Якби не напад, може, вдалося б провести більш глибоке розслідування. Але тоді все здавалось очевидним. Зачіпок не знайшли.

– Любомир передав мені інформацію про твій «Моноліт». Сказав, що це знайшов Віктор. Але тоді, п’ять років тому, ми ще навіть знайомі не були.

– Варт – ідеаліст. Гадаю, ним зіграли в темну.

Я задумалася. Любомир дійсно завжди був трохи прямим і зам’яким для ділової хватки. Хоч і гарним архітектором. Ми познайомилися невдовзі після розриву з Даном, і я дійсно розповіла йому більше, ніж слід було. І, мабуть, він щиро бажав мене «врятувати».

– Забуть на сьогодні про все це, Майю, – Дан наблизився і обійняв мене.

Обійняв! За ці часи обіймів було стільки, що ще день тому я б не повірила!

– Ти готова вийти на арену? – прошепотів він. – Сьогодні твій день.

– Я зможу захистити наш проект, – твердо відгукнулася я, підіймаючись.

***

Зал засідань Департаменту архітектури нагадував вулик. Двадцять команд, камери, експерти. Савченко сидів у першому ряду, випромінюючи таку впевненість, ніби результат уже був у нього в кишені.