Глава 32-продовження

Голос Данила впевнено лунав з динамиків у залі. Та я не могла слухати. Не могла думати ні про що інше. Зробила кілька кроків, наближаючись до старого і підбираючи слова, з яких почати.

– Чудовий хлопець, – випередив він мене, не зводячи погляду з подіуму. – Сильний і порядний.

Я лише ковтнула, і Леонід повернув голову до мене:

– Ви ж його дружина? Я радий, що він нарешті зумів покохати. Після того, як те стерво розбило йому серце.

«Те стерво» пошкодувало, що клатч залишився десь на столику і немає, у що вчепитися.

– ... як же її звали? Зовсім пам’ять підводить, – пожалівся старий.

– Розкажіть, що сталося? – попросила я.

Якомога спокійніше взялася за крісло і покотила на терасу.

Леонід не протестував. Знову зітхнув, трохи зіщулившись, і я накинула на нього один з пледів, які лежали на ажурній лавочці. Сама сідати не поспішала, намагаючись вгамувати тремтіння. Хотілося кричати, квапити його, висказати все... та вигляд майже зовсім розбитої старістю людини нагадав мені мого власного батька.

– Так приємно, що мене ще запрошують на такі вечори, – промовив він, і я розвернула його так, щоб міг бачити сцену.

Леонід глянув на мене:

– Коли я ще був молодий, створив свою архітектурну майстерню, «Сигнал-груп».

– Я знаю, – змусила себе посміхнутися я, і задоволений старий продовжив:

– Той тендер п’ять років тому, був моїм останнім політом, якщо ви розумієте, про що я. Хвороба вже прогресувала, і я хотів залишити щось після себе. Щось... вагоме. Розумієте?

Я кивнула, все ще нічого не розуміючи. Це тому він вкрав проект? А Дан що? Просто пожалів його?

– Та на жаль, в нашому бізнесі є нечесні гравці, – його м’яке обличчя загострилося, щелепи стиснулися. – Ті кляті Дороші вкрали мій проект!

Що?! Мене наче кригою привалило, я навіть вдихнути не могла, стояла і дивилася на нього.

– Уявляєте? Вкрали! Працювали над ним, а буквально за день до тендеру ще й провели на мене хакерську атаку, аби знищити всі матеріали з комп’ютерів!

Що?! Я вкотре наче по голові отримала. Маячня якась! Це неможливо! В тата ніколи не було знайомих хакерів!

– Ми змогли її відбити, та частина матеріалів була втрачена. Я узнав про крадіжку випадково. Повезло. Руки, знаєте, вже опустилися. Я почав готувати позов. Нас би дискваліфікували за схожі проекти. А без наших матеріалів перемогу отримали б кляті Дороші.

Одна з цих «клятих Дорошів» знесилено опустилася на лавку, не в змозі слухати далі. Та старий знайшов у мені вдячну слухачку і продовжував, прикривши повіки і погрузившись у спогади.

– У відчаї я спробував зв’язатися з ними. Чи то злякати судом, чи то домовитись по-людськи. І натрапив на цього хлопця, Данила. В останній день, пані Громова! Уявляєте, це просто чудо якесь, на яке я вже й не розраховував! Я все йому показав, пояснив, привів свої докази, дати, – наш проект був розпочатий раніше! Ми взагалі його ще до тендеру почали, просто потім тема підійшла! От і подалися! І знаєте, що він зробив?

– Що? – пошепки вичавила я.

– Він повернув нам проект. Забрав усі матеріали, щоб ті крадії не змогли ними скористатися. Але не думайте, ми не брали те, що вони додали від себе, ми відтворили тільки свій варіант! Ми чесні архітектори! Натомість я пообіцяв Данилу не давати розголосу справі, не подавати до суду. Він, бачте, кохав доньку того Дороша і не хотів, щоб того посадили за промисловий шпіонаж. Звісно, я на все погодився. Ще й до себе хлопця запросив. Ще й компенсацію виплатив, навіть раніше, ніж ми тендер виграли! Все ж він лишився без роботи, я тоді й гадки не мав, що він спадкоємець «Громовий-груп».

Старий ностальгічно зітхнув, дивлячись на Дана, який все ще виступав із промовою, майже з батьківською ніжністю. І добре, що не на мене. Не хотіла б я, щоб він побачив моє обличчя.

«Не може бути. Не може бути!» – билася думка у скронях.

Я же точно знаю. Ми не крали цей проект. Принаймні батько – не крав!

– А те дурне дівчисько, – продовжував Леонід, – захищало свого татуся-крадія, розірвало заручини... чи він тільки збирався заручитися? От не пам’ятаю, голова моя гарбуз. Так і не зрозуміла, якого чоловіка втратила. Це ж скільки сили потрібно, щоб поступити настільки порядно! Він же теж над тим проектом впахував, не знав, що крадений.

Старий зітхнув:

– Нічого, потім поїхав до забудовника у Німеччину, точніше, забудовники самі його з руками й ногами відібрали, талановитий же, хай вам буде щастя. Гарний в тебе чоловік, дитино. Бережи його. Я радий, що побачив його таким щасливим і закоханим. Такі чоловіки, знаєш, здебільшого однолюби. Я боявся, що він її так і не зможе забути, якою б не була.

Щасливим? Закоханим? Це він дійсно про Громового?

В голові творився справжній безлад. Думки ніяк не вщухали, і слова Леоніда долетіли наче з-під води:

– Холодно мені, допоможи повернутися в залу.

Кивнувши, я направила візок через поріжок, а далі до нього підбіг явно помічник:

– Леоніде Сергійовичу, ми вас вже обшукалися! Все гаразд? Не змерзли?

Леонід щось відповів, помічник взявся за візок, повів подалі від відкритих дверей тераси. Та я його вже не слухала. Я дивилася в зал.

Звідки до мене підходив Дан.

Любі читачі! Ми наблизилися до кульмінації 🔥 Вже зовсім скоро Дан та Майя розберуться з демонами минулого – обіцяю, фінал буде гарячим!

Але я не дам вам сумувати після закінчення книги. Вже сьогодні, приблизно о 16:00, стартує моя НОВИНКА! На вас чекає ще більше пристрасті, таємниць та герой, який змусить ваші серця битися частіше. 😉

Дуже чекаю на вашу підтримку на старті. Зустрінемося в новій історії вже сьогодні! ❤️❤️❤️