Глава 32. За крок до вибуху

– Що ж... – Денис відкашлявся, намагаючись повернути собі контроль над мікрофоном. – У нас є абсолютний рекорд вечора! Пані Майя Громова – офіційна Муза нашого свята, а пан Адам Роуберг – людина, яка щойно зробила найбільший благодійний внесок в історії наших прийомів. Прошу!

Погляд Дана був прикутий до нас із Роубергом. В очах мого чоловіка палала справжня лють – не та холодна розсудливість, до якої я звикла, а первісний інстинкт власника, у якого на очах забирають найцінніше.

Але він мовчав. Дан надто добре знав правила цього світу: проти Роуберга не йдуть із відкритим заборолом. Це було б фінансовим самогубством.

Адам повів мене до цента зали мимо Дана. Роуберг був трохи нижчим за нього, але ширшим у плечах і випромінював такий спокій, що поруч із ним навіть повітря здавалося нерухомим.

– Пане Громовий, – ледь помітний кивок.

– Пане Роуберг, – голос Дана прозвучав як хрускіт криги під ногами. Я насилу відірвала погляд від свого чоловіка.

Долоня Адама була сухою і гарячою. Музика почала грати, поки ще запрошувально. І я відчула на собі погляд Тіни – у ньому було стільки отрути, що нею можна було б отруїти весь фуршет. За неї дали двісті тисяч, але вона вже нікого не цікавила. Весь зал дивився на жінку, за яку заплатили пів мільйона.

Хоча вони з батьковим підставним хлопцем теж виходили на танець.

Музика змінилася на щось класичне, але з важким, тривожним ритмом віолончелей. Адам поклав руку мені на талію – коректно, але так впевнено, ніби він купував не танець, а весь цей готель разом із гостями.

– Ви дуже зухвала, пані Громова, – вимовив він, легко ведучи мене в такті. Його голос був низьким і позбавленим емоцій. – Ставити умови мені – це крок, на який не наважився б навіть ваш чоловік.

– Я не лише дружина Данила, – я змусила себе дивитися йому прямо в очі, хоча всередині все тремтіло. – Я архітектор. І я звикла контролювати процеси, в яких фігурує моє ім’я.

Роуберг ледь помітно посміхнувся – знову лише кутиком губ.

– Архітектор... – він наче пробував це слово на смак. – Ви знаєте, чому я перебив ставку? Не тому, що мені не подобається Данило. І не тому, що я такий щедрий.

– І чому ж?

– Бо ви завтра програєте, Майє, – він сказав це так буденно, ніби повідомляв прогноз погоди. – Яким би геніальним не був ваш проект. Геніальність у цій країні – це мішень, а не броня. Я купив цей танець, щоб подивитися на жінку, яка збирається піти на дно з гордо піднятою головою.

Мене наче обдало крижаною водою. Весь блиск зали, діаманти, смарагдовий шовк – усе раптом стало декораціями в театрі абсурду.

– Ви щось знаєте, – прошепотіла я.

– Я знаю все. Але п’ятсот тисяч – це хороша ціна за квиток у першому ряду.

– Я не збираюся йти на дно, – промовила я, намагаючись, щоб голос не шипів, як у роз’ятреної кішки. Звісно, нащо допомогти або підказати, як щось знаєш! Краще просто знущатися. – Я захищатиму свій проект до останнього. Мої... – я ледь не сказала «каскади», та вчасно прикусила язика. Офіційного представлення проектів ще не було. – Мої креслення вивірені. І помилку в техзавданні ми теж знайшли.

Він здійняв брову, подивившись на мене з цікавістю.

– Якщо вам вдасться обіграти старих зубрів, Майє, я особисто зроблю інвестицію в ваш проект, – Адам зробив останній розворот і зупинився якраз у момент, коли музика змовкла. – Дякую за танець. Сподіваюся, ви не забудете про свою умову щодо грошей. Їм дійсно знайдеться краще застосування, ніж у кишені Валевського.

Роуберг коротко вклонився і, не чекаючи моєї відповіді, розвернувся і пішов до виходу, залишаючи мене одну посеред зали.

Дан миттєво опинився поруч. Його очі шукали відповіді на моєму обличчі.

– Що він тобі сказав? – в голосі відчувалася придушена напруга.

Я подивилася на свого чоловіка – на його ідеальну зачіску, на бездоганний костюм – і раптом відчула, що мені не вистачає повітря. Слова Роуберга про «йти на дно» відлунювали в голові наче похоронний дзвін.

– Мені... мені треба вийти, Дане. Терміново. Дихати нічим.

Я не чекала його згоди. Я розвернулася і, притримуючи поділ шовкової сукні, пішла до виходу на терасу, подалі від золота, кришталю та поглядів, що пропалювали спину. Намагаючись тримати її, спину, гордою і рівною.

– Що трапилося, Майє? – Дан не відставав від мене ні на крок.

– Він... сказав, що ми завтра підемо на дно. Він...

– Він не може цього знати, Майє.

– Якщо особисто не купив нашу поразку!

– Він просто забавляється. Деякі мільярдери жити без цього не можуть. Що він тобі сказав?

Я нашвидко передала йому розмову.

– Повтори, – промовив Дан тоном, від якого стало не по собі.

– Я ж кажу, він утопить нас! Власноруч!

– Ні, ти не зрозуміла, Майю. Він дійсно сказав, що готовий вкластися в проект?

– Якщо ми переможемо, – кивнула я.

– Такі люди такими словами не кидаються. Це перевірка на міцність. Ми маємо виграти.

– Гадаєш? – підняла я на нього очі з надією.

– Впевнений.

Він звучав так твердо. Хотілося б мені бути такою ж впевненою!

– А тепер, – долинув з зали голос ведучого, – слово надається власнику нашої незрівняної «Gromoviy Group», Данилу Громовому.

– Дідько, як невчасно, – рикнув Дан. – Я вже й забувся за цю дурну промову.

– Я послухаю тебе, – посміхнулась я, і він теж вдячно посміхнувся у відповідь.

Дан легким, пружним кроком рушив до подіуму. Здається, після сьогоднішньої вистави його зібралися послухати всі.

Я не відходила далеко від тераси. Повітря в легенях все ще не вистачало. Окинула поглядом гостей, мимоволі шукаючі постать Адама. Та не побачила його.

Натомість помітила старого в інвалідному візку. Його руки ледь вловимо трусилися, та очі з цікавістю дивилися на сцену.

Мій погляд мазнув був повз, та щось в обличчі здалося знайомим. Мить, Данило легко зайшов по сходинках...