Глава 31. Аукціон обіцянок

Музика вібрувала десь усередині, резонуючи з моїм прискореним пульсом. У цей момент я забула про тендер, про «Моноліт» і навіть про те, що наш шлюб – лише угода. Залишилися тільки його руки, запах його парфумів з нотками кедру, та ця небезпечна іскра, яка обіцяла спалити нас обох, якщо ми не зупинимося.

Я закинула голову, зустрівшись із ним поглядом, і на мить мені здалося, що він зараз поцілує мене прямо тут, посеред зали, махнувши на всі пристойності. Його губи були всього в кількох сантиметрах від моїх, і я вже відчувала цей смак терпкого ігристого та прихованої люті.

Але музика раптом затихла, залишаючи нас у дзвінкій тиші. Дан не відпустив мене одразу. Він витримав довгу, майже болісну паузу, змушуючи мене дихати з ним в унісон, і лише потім повільно, наче знехотя, розімкнув руки.

На подіумі з'явився Денис Валевський. Його голос, підсилений мікрофонами, прорізав атмосферу, наче ніж – масло.

– Панове! – вигукнув Денис, і я помітила швидкий, невдоволений погляд у наш бік. – Я бачу, танці розігріли не лише інтерес до архітектури, а й ваші серця. Саме час для нашої благодійної частини.

Рука Дана знайшла мою долоню і міцно стиснула її. Але цього разу він не дивився на мене. Його погляд був прикутий до Валевського, який явно готував свій головний хід.

– Архітектура – це мистецтво творити майбутнє. Але іноді варто згадати про тих, чиє майбутнє залежить від нас сьогодні. Я оголошую наш традиційний благодійний аукціон.

Він окинув залу поглядом, знову зачепившись за нас.

– Сьогодні ми збираємо кошти для дитячого будинку «Надія», – продовжував Денис, сяючи посмішкою господаря життя. – Тож аукціон обіцянок відкрито! Почнемо з того, що найдорожче кожному чоловікові... Краса і грація. Мій перший лот – танець із моєю чарівною донькою, Христиною.

Тіна зробила крок вперед, виходячи на світло софітів. Червона сукня на тлі білого мармуру виглядала як виклик. Вона не дивилася на залу. Вона дивилася прямо на Дана.

Денис Валевський розвів руки, ніби збирався обійняти всю залу. На його обличчі сяяла посмішка професійного гравця, який знає, що карти в колоді краплені.

– Данило, мій дорогий давній друже, – посміхнувся він до мого чоловіка. – Ми всі знаємо, що твій тандем із Майєю зараз – найбільш обговорювана тема. Кажуть, ви непереможні. Тож нумо додамо азарту? Нехай цей вечір стане битвою грації. Тіна проти Майї. Два танці. Одна мета – допомога дітям. Хто з них збере більший фонд для дитбудинку?

Рука Дана напружилася на моїй талії. Зала зашуміла. Це вже не було просто збором коштів, це був виклик.

Я глянула на Дана, він дивився на мене, запитально. І я ледь помітно кивнула. Це ж заради дітей.

– Два танці, – продовжував підігрівати Валевський, кинувши швидкий погляд на Савченка. – Ми проводимо паралельні торги. Хто з леді збере більший внесок для притулку – та й стане офіційною «Музою» завтрашнього відкриття тендеру. Данило, ти ж не проти, щоб твоя дружина надихнула когось іще, окрім тебе?

Дан витримав паузу. Я бачила, як на його скроні смикнулася жилка, але голос залишився ідеально рівним:

– Для доброї справи, Денисе, я готовий надати іншим таку розкіш. Але попереджаю: ця розкіш коштує дорого.

Торги почалися легко, майже грайливо. Чоловіки в залі, підігріті ігристим та азартом, вигукували суми, спочатку просто хороші. Потім великі.

Потім з гривні перейшли на євро. Я все більше відчувала себе дівчиною на панелі, та погляд Дана тримав мене. Його очі зараз не були сталевими, навпаки, в них відчувалася підтримка. І обіцянка. Він вичікував і спостерігав. А мені більш за все на світі хотілося, щоб саме він закрив останню ставку!

Савченко розважався на повну: він підкидав ставки то за Тіну, то за мене, ніби роздмухуючи два окремих вогнища.

– Десять тисяч! – вигукнув хтось із банкірів за Тіну.

– П'ятнадцять за пані Громову! – перебив його інший.

Я стояла поруч із Тіною на подіумі, тримаючи спину так рівно, що м’язи почали німіти. Спочатку це здавалося світською грою, але суми росли з лякаючою швидкістю. Коли цифра перевалила за п'ятдесят тисяч євро, випадкові гравці почали відсіюватися.

– Сімдесят за Христину! – Савченко підняв келих, салютуючи Валевському.

Запала тиша, але лише на мить.

– Вісімдесят, за Майю, – коротко кинув Дан, навіть не дивлячись у бік конкурента.

– За власну дружину, Данило? – підбурював Валевський.

– Все заради дітей, Денисе, – посміхнувся йому Дан.

У залі стало тихо. Тепер це була дуель. Тіна стояла на іншому краї подіуму, її очі горіли тріумфом – вона насолоджувалася ціною, яку за неї готові були платити. Але я бачила інше. Я бачила чоловіка в першому ряду, який час від часу підвищував ставки за Тіну, не даючи аукціону вщухнути. Він не був архітектором чи інвестором. Він виглядав як людина, якій дали чітке завдання – піднімати планку, не допускаючи, щоб ставка Тіни була нижчою.

– Сто тисяч за Тіну, – спокійно вимовив цей чоловік, перебуваючи впевненим в собі.

Втім, чому б йому не бути впевненим. Я майже не сумнівалася, що гроші Дениса, а сума ще не перевищує ту, яку він готовий віддати за доньку.

Дан зробив крок вперед. В його очах була рішучість.

– Сто п'ятдесят за Майю.

Я поглянула на нього. Це вже було занадто. Сто п'ятдесят тисяч за один танець? Я бачила, як він подумки перераховує активи. Це були не просто гроші на благодійність – це був виклик його спроможності захистити своє.

Я піймала його погляд і ледь качнула головою: зупинись. Це пастка.

Тут засміявся Віктор Савченко:

– Данило, зі своєю дружиною ти й так сьогодні натанцюєшся. Може, зміниш лот?

– Двісті тисяч за Христину! – переможно кинув той найманець, явно провокуючи.

Мабуть, це була остаточна сума, яку готовий сплатити Денис. І яку навряд чи він буде готовий схвалити, якщо сам Дан вирішить вивести її з інвестицій. Адже такі гроші не зберігаються у тумбочці, вони завжди в роботі.