Глава 30. Танці на склі

Зал розкішного готелю в центрі столиці засліплював золотом і кришталем. Як тільки ми з Даном переступили поріг, гул розмов на мить стихнув, а потім вибухнув із новою силою, перекриваючи тихий джаз.

Важкий шовк кольору глибокого смарагду м’яко шелестів при кожному кроці. Відкриті плечі, легкий шлейф і холодне сяйво діаманта на шиї – я виглядала як втілення успіху, про який мріяла все життя, але чомусь зараз цей успіх здавався тонким льодом.

– Дихай, – ледь чутно кинув Дан, сильніше притискаючи мою руку до свого ліктя. – Ти зараз – найдорожча жінка в цій залі. Поводься відповідно.

Спалахи камер засліплювали. Журналісти світської хроніки вже оточили нас, вигукуючи питання про «архітектурний тандем року». Я посміхалася – професійно, рівно, так, як завжди посміхався і сам Данило.

А потім я побачила її.

Христина стояла поряд із батьком біля фуршетного столу в оточенні членів комісії. На ній була червона сукня, яка кричала про впевненість, але як тільки її погляд зустрівся з моїм, ця світська левиця на мить збилася з фрази.

Тіна явно розраховувала побачити втомлену від креслень дівчину з очима, червоними від сліз через квитки. А побачила жінку в діамантах, яка міцно тримає Громового під руку.

– О, а ось і наші фаворити! – голос Савченка пролунав надто гучно.

Він підійшов до нас, тримаючи в руці келих чогось шипучого.

– Данило, мушу визнати, твій головний архітектор сьогодні затьмарює навіть твої амбіції, – Савченко схилив голову, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю. – Майє, ти виглядаєш так, ніби ви вже святкуєте підписання контракту.

– Не бійся, Вікторе, на святкування ми запросимо і тебе, – з легким сарказмом відгукнувся Дан, дивлячись, як до нас підходять Денис із Тіною.

– Що святкуємо? – засміявся головний інвестор Дана, нагадавши вечерю у Богдана.

Слава богу, Ірини і Марка тут не було. Принаймні поки що.

– Купівлю дружини разом з проектом? – відповіла Тіна, нібито й тихо, але так, що усі почули. – Сподіваюся, проект був того вартий?

Це вона на тендер натякає, чи на спадщину? Усередині все напружилося, але Дан лише міцніше стиснув мою руку, яка лежала на його руці.

Денис кинув на доньку погляд, який мав би виглядати застережливим, але чомусь здався мені навпаки, поблажливим. І зупиняти її навіть не думав. Звісно, він не відмовився б від такого зятя, як Громовий.

– Тіно, дорога, ти сьогодні прекрасна, – Дан посміхнувся їй тією самою холодною посмішкою, від якої мені завжди ставало моторошно. – Але залиш архітектуру професіоналам. До речі, Христино, кур'єр приносив мені якісь папери... – він зробив паузу, і я побачила, як Валевська зблідла. – Я попросив його більше не турбувати нас вдома такими дурницями.

Тіна закусила губу, її пальці так міцно стиснули ніжку келиха, що та ледь не тріснула.

Напружену мовчанку, що зависла між нами, розірвав голос ведучого. На невисокий подіум з одного боку зали запросили голову архітектурної комісії.

Його промова про «майбутнє міста» та «сміливі візії» була лише офіційним стартом полювання, де кожен присутній уже вибрав собі жертву.

Втім, нам це дало можливість відкланятися і піти далі, ніби у пошуках більш зручного місця для споглядання подіуму.

Організатори прийому вирішили не втомлювати гостей окремим блоком виступів, а перемішали їх із фуршетом і музикою. Поки наступний спікер готувався, зазвучав легкий джаз.

Дан м’яко спрямував мене вглиб зали. Його рука лягла на мою талію, наче сталевий затискач – надійний і непохитний.

– Тепер уважно, – тихо промовив він, усміхаючись комусь із банкірів. – Ми шукаємо одну конкретну людину.

Ми повільно дрейфували крізь натовп, обмінюючись короткими, нічого не значущими фразами з колегами. Я відчувала на собі десятки поглядів: хтось оцінював моє каміння, хтось – фасон сукні, а хтось – небезпечну близькість до Громового. Але Данило не дивився на жінок. Його очі, гострі та холодні, сканували обличчя чоловіків.

Ще один спікер встигнув виступити, коли ми нарешті обійшли всю величезну залу.

– Григоренка немає, – констатував Дан наприкінці нашої «прогулянки».

Зупинив дівчину-секретаря з організаційного комітету, яка пробігала повз із планшетом.

– Вибачте, – Дан обдарував її своєю найбільш сонячною посмішкою, від якої дівчина миттєво зніяковіла. – Я не бачу в залі пана Григоренка з «Архітектурної майстерні ОГ». Він затримується?

– Ой, пане Громовий... – вона швидко переглянула список у планшеті. – Ні, представники «ОГ» повідомили, що не зможуть бути присутніми на прийомі. Але на захисті точно братимуть участь.

Коли дівчина відійшла, Дан різко припинив посміхатися. Його обличчя знову набуло мармурової криги.

– Навряд чи це технічні правки за ніч до дедлайну, – прошепотіла я, відчуваючи, як під ложечкою починає неприємно тягнути.

– Правки більше не приймаються, – він ледь помітно стиснув щелепи. – Але тут точно щось нечисто, Майє.

Напруження в його тілі передалося і мені. Відсутність потенційного ворога лякала більше, ніж його присутність.

– Мені теж все це не подобається, – визнала я. Хоча, здавалось би, ну не прийшла людина на фуршет.

– Нам треба розслабитися, – раптом промовив Дан, помітивши, як я міцно стиснула клатч. – Нервове напруження нічим не допоможе нам. Тож розважаймося, поки є шанс!

Він подав знак офіціанту, взяв два келихи ігристого і вклав один мені в руку. Гул зали ставав дедалі гучнішим, фуршет був у розпалі, а перші пари вже почали повільно кружляти в центрі під звуки саксофона.

Ми зробили по кілька ковтків, коли музика зазвучала гучніше.

– Дозволиш? – Дан не чекав на відповідь.

Він поставив свій келих на тацю офіціанта, що проходив повз, і впевнено забрав мій. Його пальці на мить затрималися на моїх, і цей короткий контакт прошив мене струмом сильніше за будь-які слова. Відклав мій клатч на спеціальний столик.