Глава 29. Точка відліку

Ранок понеділка почався не з будильника, а з ледь відчутного запаху свіжої випічки та міцної кави, який просочився крізь щілину в дверях спальні.

Я вийшла на кухню, затягуючи пасок пеньюара. Дан уже був повністю зібраний: бездоганно біла сорочка, темно-синій костюм, золоті запонки, годинник, що виблискував на зап'ясті. Він вивчав щось у телефоні, але коли я з’явилася, відклав його і подивився на мене.

На столі стояли знайомі паперові крафтові пакети з кондитерської на Подолі. Свіжі круасани з мигдалем та великий стакан мого улюбленого лате.

– Як ти і просила, – спокійно промовив він. У його голосі не було вчорашньої люті, лише зосередженість перед боєм. – Приємного апетиту. У нас сорок хвилин до виїзду.

Ми снідали майже в повній тиші, але це була інша тиша. Не крижана, як у суботу, а... стратегічна. Ми ділили цей сніданок як солдати перед вирішальним наступом.

– Сьогодні останній день здачі матеріалів, – Дан підвівся, поправляючи манжети. – До речі, Савченко свої здав ще у п’ятницю. Але він обов'язково притягнеться, не сумніваюсь. По великому рахунку, він наш основний конкурент і теж це розуміє. Будь готова.

Не знаю, до чого я мала бути готовою. Але щось у всьому цьому неймовірно дряпало. Надто вже часто останнім часом мені доводиться чути про дядька Віка.

***

Будівля Департаменту архітектури зустріла нас офіційною суворістю. Коридори були заповнені людьми в дорогих костюмах, але коли ми з Даном заходили в залу, голоси ставали тихішими. Ми були «Громовими» – ідеальним тандемом, принаймні зі сторони.

Савченко справді був там. Він виглядав надто самовпевненим для людини, чий проект ми збиралися розгромити.

– Данило, Майє... – розтягнув губи в посмішці, яка не торкнулася очей. – Чув, ви працювали по ночах. Сподіваюся, сімейне життя не заважає професійному натхненню?

– Навпаки, Вікторе, – Дан зробив урок вперед, закриваючи мене плечем. – Воно його підсилює. Вам, мабуть, важко це зрозуміти, бо ви одружені на роботі.

Савченко лише хмикнув, але в очах промайнула злість. Ну, в нього дійсно було кілька невдалих шлюбів за плечима.

– То це твоя дружина, – глянув Віктор на слід від подряпини, – залишила тобі в пилу пристрасті?

– Не заздри, – хмикнув Громовий. Дядька Вік легко розсміявся:

– Подивимося на результати. Хай виграє найкращий.

Дан лише зробив жест головою, ніби погоджуючись, і рушив далі. Наші хлопці везли на спеціальному столику запечатані матеріали, а замикав процесію Степан, гостро озираючи усіх поглядом.

Ми підійшли до інформаційного стенда, де секретар комісії реєструвала дані. Всього було біля двадцяти учасників. Сьогодні поспішали віддати матеріали ті, хто як і ми працювали до останнього.

– Хм, нове ім’я, – промовив Дан, розглядаючи список претендентів на стіні. – Раніше я його не бачив.

– Хто? – запитала я, і він вказав рукою:

– «Архітектурна майстерня ОГ». Головний архітектор – Олексій Григоренко.

– Ніколи не чула. Мабуть, подався в останню мить. Хтось із молодих?

Дан примружився, вдивляючись у назву. Дістав телефон і швидко написав повідомлення комусь зі своїх аналітиків.

– Григоренко... – він виглядав напруженим. – Прізвище пусте. Таке враження, що фірму створили за три дні до подачі.

– Але ж це порушення? – нахмурилась я.

Дан лише знизав плечима:

– Гроші вирішують достобіса чого.

– Савченко так радіє, ніби перемога вже в нього в кишені, – прошепотіла я, спостерігаючи за суперником, який про щось весело гомонів із секретарем.

Сьогодні бажаючих зареєструватися було небагато, тому ми досить швидко все оформили.

Відповідь від аналітика Данилу прийшла, уже коли ми здали матеріали, отримали розписки і виходили з будівлі. Його обличчя стало похмурим.

– Майстерня «ОГ» дійсно зареєстрована перед самим початком тендера. Не здивуюся, якщо внесена заднім числом.

У мене всередині все захолонуло. Підозра щодо Савченка почала набувати обрисів, але я ніяк не могла вхопити суть: навіщо йому виставляти ще одну фірму, якщо він впевнений у собі?

– Забудь поки про Григоренка, – Дан різко зупинився біля машини і повернув мене до себе за плечі. – Ввечорі прийом. Савченко хоче, щоб ми нервували. Його план – вибити нас із колії перед захистом проектів. Не дамо йому цього задоволення.

– Але якщо вони вкрали наші ідеї? – мій голос тремтів. – Дан, якщо «ОГ» подала щось схоже на наш проект?

– Неможливо, Майю, навіть не думай про це, – він обхопив моє обличчя долонями і схилився так близько, що я відчула присмак кого дихання. – Твій проект унікальний. Ніхто не зможе його відтворити. І я захищав його, як найцінніший скарб.

По тілу розлилося полегшення, і сама не надто усвідомлюючи, я ривком обійняла Данила, притиснулася до міцних грудей, видихаючи. Боже, як же я скучила за цим!

Спочатку він ніби розгубився. Але за мить я відчула сильні руки на спині, які притиснули мене до себе.

– Їдьмо додому, Майє. Треба відпочити. Ввечері ти маєш сяяти так, щоб у всіх засліпило очі.

Додому я повернулася в стані дивного заціпеніння. Думки про «Майстерню ОГ» крутилися в голові, як заїжджена платівка. Савченко не став би ризикувати репутацією заради простої масовки. Там щось інше. Щось, що він ховає за спиною цього нікому не відомого Григоренка.

Або Савченко немає до цієї фірми жодного відношення і в мене розігралася параноя.

Але часу на розслідування не було. У двері вже дзвонили – приїхала стилістка з величезним чохлом, у якому ховалися мої «обладунки».

Данило замовив сукню без моєї участі, і я була готова до найгіршого. Але коли вона вислизнула з шовкового паперу, я затамувала подих. Глибокий смарагдовий колір. Важкий шовк, відкриті плечі та невеликий шлейф. Ніяких зайвих блискіток чи мережива. Тільки чиста архітектура ліній.

– Пан Громовий сказав, що ви маєте виглядати як жінка, яка вже володіє цим містом, – усміхнулася стилістка, починаючи чаклувати над моєю зачіскою.