Глава 28. Прозріння

– Майюню, ти сьогодні рано, – мама усміхнулася, відкривши очі. – Тато якраз чекав на тебе. Йому набагато краще, той новий препарат гарно діє. Вчора ми гуляли у парку, а Анатолій Сергійович жартував, що ще трохи – і хоч у космонавти!

Вона усміхнулася – втомлено, але в її погляді було стільки надії, що мені стало боляче. Вона справді вірила, що чорна смуга закінчилася.

– Я ж казав, впораємось, – посміхнувся і тато. – Як ти доню?

– Тендер вже в понеділок, уявляєте? – кому-кому, а батькам я могла показати проект.

– Це чудово, доню, – оживився тато, навіть натиснув кнопку на ліжку, щоб підняти спинку і сісти – я обережно допомогла з крапельницею.

– І ми якраз закінчили проект, – я дістала планшет і відкрила рендери набережної. – Завтра останній день подачі. А вчора ми знайшли помилку в геодезії замовника. Там пливуни, а в техзавданні – скеля. Ми левову купу всього перерахували за ніч. Уявляєш?

Батько повільно підняв руку, беручи планшет. Його очі заблищали тим самим професійним азартом, який я пам’ятала з дитинства. Він довго вдивлявся в лінії каскадів, у кріплення підпірних стінок. Його пальці ледь помітно перебирали край ковдри, ніби він сам малював ці лінії в повітрі.

– Яка краса, доню, – промовив, посміхаючись мені. – Впізнаю твій почерк. Це проект «Дорош і партнери»? – в голосі почулася надія, і посмішка сповзла з мого обличчя.

– Вибач, тату. Ми не подавалися на цей тендер. Це проект «Gromoviy Group».

– Зрозуміло... – прохрипів він, ледь помітно кивнувши. – Громовий не ризикує дарма. Він завжди вмів знайти точку опори там, де інші бачили лише прірву.

Мама принесла чаю в паперових стаканчиках, і ми втрьох заговорили про тендер, про конкурентів, про те, як місто зміниться після будівництва цього парку. На якийсь час я забула про квитки в Монако і про наш фальшивий шлюб. Я була просто архітектором, який пишається своєю роботою.

Але коли мама відійшла на хвилину, батько раптом перехопив мою руку. Його погляд став серйозним.

– Майє, – тихо сказав він. – Ти занадто багато часу проводиш із Данилом. Твої очі... вони горять так само, як п’ять років тому. Коли ти говориш про вашу спільну роботу, ти знову та дівчинка, яка вірила йому без жодних «але».

Я хотіла заперечити, та він стиснув мою долоню сильніше.

– Не дай йому знову зруйнувати те, що ти будувала без нього всі ці роки. Проект – це лише проект. Не плутай його з життям.

Я замовкла, дивлячись у вікно. Слова батька потрапили в саму ціль. Хотілося заперечити, сказати, що все під контролем. Але слова застрягли в горлі, і я просто кивнула, намагаючись не відводити погляд.

Ми ще трохи поговорили про дрібниці, я навіть змогла щиро посміятися з якоїсь маминої історії, і на мить палата стала просто затишною кімнатою, де була моя сім'я. Але коли виходила з лікарні, сонце здалося надто яскравим, а повітря – занадто холодним.

Степан уже чекав біля машини, тримаючи двері відчиненими.

– Додому, пані Майє? – запитав.

– Додому, Степане, – відповіла я, відчуваючи, як усередині знову закипає та сама лють, яку я намагалася приспати в палаті.

Я їхала назад у хмарочос, знаючи, що цей вечір не буде спокійним. Конверт зник, але питання залишилися. І я не була впевнена, що зможу мовчати далі.

***

Вечір неділі опустився на місто важким сизим маревом.

Коли я повернулася з лікарні, Дана не було. Розум казав, що він певно в офісі, перепровіряє все на завтра, запечатує матеріали для подачі. А уява малювала його на даху з Тіною. Як вони тримаються за руки і сміються, сміються...

Я насилу змусила себе не їхати на той клятий дах. І в офіс теж. Замовила обід, кави, щоб не відчувати себе такою розбитою. Навіть малювати не хотілося – здається, за останні дні я надто перепрацювала з картинками та кресленнями.

Після прийняла ванну аби розслабитись. Розслабитись не вдалося і я вже вирішила піти прогулятися, навіть вдягнулася, коли відчула, що у вітальні хтось є. Здається, він прийшов, поки я відмокала.

Коли я вийшла до вітальні, він сидів за барною стійкою з келихом у руці, розглядаючи якісь папери. Чомусь в мозок врізалася думка, що за останні дні я не бачила його з алкоголем.

– Як пройшов візит? – кинув він, не піднімаючи очей. Голос був рівним, але в ньому відчувався той самий метал. – Сподіваюся, сімейна ідилія надихнула тебе на завтрашній тріумф?

– Все добре, – коротко відповіла я.

І завмерла посеред вітальні, не знаючи, чи йти до виходу, як планувала, чи підійти до стійки і нарешті закінчити цю гру в мовчанку. Дан повільно прокрутив келих, спостерігаючи за тим, як бурштинова рідина омиває стінки скла.

– Радий, – промовив він, нарешті піднявши на мене погляд. Очі дивилися з тією самою нестерпною проникливістю. – Сподіваюся, ти отримала в лікарні ту порцію спокою, якої тобі так бракувало? Бо ти все ще виглядаєш так, ніби готуєшся до війни, а не до перемоги.

Мої пальці миттєво стиснулися в кулаки. Цей розмірений тон і келих у руці – усе це здавалося верхом цинізму після того, що я побачила вчора.

А він навіть не збирався нічого казати!

– Спокою? – я зробила кілька кроків до нього, зупинившись біля самого краю барної стійки. Відстань була небезпечною – повітря між нами наповнилось жаром і електрикою. – Не подобається, як я виглядаю? То може сплатиш за мій спокій – ти ж усе в цьому житті купуєш! І продаєш.

– І скільки ж, Майє? Назви ціну, – прошепотів він, і в його голосі проковзнула небезпечна нота. – Бо я, здається, переплатив. Вночі я думав, що ми нарешті почали говорити однією мовою. А ти знову виставила мені рахунок за старі образи.

– Я виставила рахунок?! – я відчула, як лють, що копичилася від самої суботи, нарешті прорвала греблю. – Це ти забрав конверт із консолі, Дане! Ти навіть не спромігся пояснити, чому я знаходжу підтвердження твого вояжу в Монако з Валевською якраз тоді, коли ми нібито «почали говорити однією мовою»! Ти просто прибрав докази і вирішив, що я проковтну це, як і все інше?