Глава 27. Холодна субота

Офіс у суботу жив у дивному ритмі: тихіше, ніж зазвичай, але з напругою, яку можна було відчути на дотик. Поодинокі співробітники, що дотискали свої хвости, пересувалися, наче тіні.

Я йшла до кабінету, відчуваючи, як підбори вбиваються в ковролін з кожним кроком. Подумки все ще роздивляючись той конверт, залишений на консолі.

Відчинила двері без стуку.

Данило стояв біля вікна з паперовим стаканчиком кави. Він зняв піджак, розстебнув верхній ґудзик сорочки, а його волосся було злегка розпатланим – ознака того, що він поспав лише пару годин. Втім, триденну щетину вже встигнув зголити.

Почувши звук дверей, він різко повернувся. На його обличчі на мить з’явилося щось... світле. Майже посмішка. Та сама, яку я бачила вночі над кресленнями.

– Прокинулася? – його голос був низьким, з легкою хрипотою від утоми. – Я замовив сніданок з твого улюбленого кафе на Подолі, він на кухні. Подумав, що після такої ночі нам обом не завадить нормальна їжа.

Він зробив крок назустріч, потягнувся рукою, ніби хотів торкнутися мого плеча чи прибрати пасмо волосся з обличчя. Природний жест людини, яка вважає, що між нами щойно впали бар’єри.

Він обманює, нагадала собі. Як він може так грати, знаючи, що сьогодні прибудуть білети для нього з Тіною?!

Я відступила на крок назад. Різко. Так, ніби його рука була розпеченим залізом.

– Не треба, – слово «ніч» зараз різало слух, як скрегіт металу по склу. – Я не голодна.

Данило завмер. Рука зависла в повітрі, а погляд миттєво став гострим, як скальпель. Посмішка зникла, залишаючи тільки втомлені зморшки в кутиках очей, і холодну маску.

– Щось не так, Майє? – запитав він, і я почула, як у його голос повертається лід.

– Все просто чудово, Данило Артемович, – я вимовила це так офіційно, що саме повітря в кабінеті, здалося, замерзло. – Проект на фінальній стадії. Я перевірила візуалізацію тераси, залишилися дрібні правки. Думаю, до вечора я закінчу.

Він опустив руку і поставив стаканчик із кавою на стіл. Повільно, контролюючи кожен рух.

– «Данило Артемович»? – повторив він, примружившись. – П’ять годин тому ти називала мене просто Дан і ми ділили один сендвіч на двох, Майє. Що змінилося за ці кілька годин сну?

– Сон протвережує, – я підійшла до свого робочого столу і з гуркотом кинула на нього сумку. – Вночі ми були архітекторами, рятували об’єкт. Зараз ми – просто партнери по контракту. Не треба плутати робочий азарт із чимось більшим. Це... принизливо.

На його шиї сіпнулася жилка, здригнувся кадик. Дан зробив глибокий вдих, і я буквально відчула, як він знову одягає свій мармуровий панцир. Один шар за іншим. Погляд став порожнім, холодним і безжальним.

– Принизливо? – перепитав тихим, небезпечним голосом. – Зрозуміло. Значить, нічна зміна закінчилася, і принцеса знову згадала про свою ненависть.

– «Принцеса» просто подивилася правді в очі.

– Прекрасно, – Дан різко розвернувся до свого монітора. – Тоді не гаймо часу на лірику. Закінчуй свою частину. В понеділок о дев’ятій – здача проекту.

Він сів у крісло і почав гарячково друкувати, ігноруючи мою присутність.

Я сіла за свій стіл, відчуваючи, як до очей підступають сльози люті. Він замкнув скляну перегородку між нами.

«Насолоджуйся своєю Христиною після тендеру, Дане, – подумала я, відкриваючи файл. – Але цей тендер я виграю для себе. Не для тебе».

Цілий день ми провели в одному кабінеті, але здавалося, що між нашими столами пролягла прірва. Ми спілкувалися короткими, сухими фразами, на мить привідкриваючи перегородку: «Перевір вузол Б», «Розрахунок готовий», «Скинь на сервер». Жодного зайвого погляду. Жодного натяку на те, що кілька годин тому ми ділили одну каву і дихали в унісон.

Конверт, залишений на консолі, відчувався як розпечене вугілля. Я навіть пошкодувала, що не взяла його. Не кинула в обличчя Громовому. Може, висказати йому все було б простіше.

Вечір настав непомітно. Офіс остаточно спорожнів. Я збирала речі, коли Дан, не піднімаючи голови від монітора, кинув:

– Ти закінчила свою частину?

– Так. Все на сервері.

– Тоді йди. Завтра неділя, у тебе вихідний. З дому нікуди.

– Я поїду у лікарню до тата, – промовила я.

Дан нарешті підняв очі. Трохи звузив їх, кивнув:

– Степан тебе відвезе.

Я мовчки взяла сумку і поїхала вниз, у кафетерій на третьому поверсі. Голод таки дав про себе знати. А думки про сніданок з мого улюбленого кафе, до якого я так і не доторкнулася, переслідували мене весь цей жахливий день.

Вечеря в кафетерії на третьому поверсі виявилася позбавленою смаку. Я жувала якийсь салат, дивлячись у вікно на вечірній Київ, і єдине, про що могла думати – це той конверт.

Я спеціально тягнула час. Пила молочний коктейль, гортала стрічку новин, намагаючись дочекатися моменту, коли Данило точно прийде додому. Знайде конверт.

Майже нестерпно кортіло побачити його обличчя. І водночас не хотілося ні бачити Громового, ні розмовляти з ним.

Десь на підсвідомості майоріло бажання почути виклик телефону. Щоб він розвіяв мої підозри. Якось усе пояснив.

Але я розуміла, що цього не буде. Замість виклику за дальнім столиком майорів Степан, нагадуючи, що я – полонянка. Куплена дружина, яка має вдавати міцну родину і прикривати коханок.

Коли я нарешті повернулася до пентхаусу, місто вже потонуло в сутінках. Я навіть пройшла останній поверх пішки, аби не в’їжджати до вітальні на ліфті. Тихо відчинила двері, намагаючись не шуміти, хоча серце калатало так, ніби я збиралася пограбувати власний дім.

Погляд миттєво, майже інстинктивно, упав на мармурову консоль.

Пусто.

Конверта не було. Навіть слід від нього на полірованій поверхні, здавалося, зник.

Я завмерла, стискаючи картку-ключ пальцями. Я чекала розмови. Чекала, що він вийде, розмахуючи тими квитками, і скаже щось цинічне. Або почне заливати, придумуючи чергову казку про те, що це «просто бізнес-зустріч». Але в квартирі панувала оглушлива тиша.