Глава 26. Тріщини в мармурі

Шлях назад до хмарочоса пройшов у мовчанні, але це було вже не те крижане заціпеніння, що раніше. Повітря між нами іскрило. Я дивилася на його профіль, підсвічений вогнями нічного міста, і бачила не «залізного Громового», а чоловіка, який щойно ризикував собою заради чужої дитини.

Коли ми зайшли у ліфт, я нарешті не витримала. Світло ламп у кабіні було надто яскравим, воно безжально підкреслювало бруд на його сорочці та червоний слід на щоці.

– Треба це обробити, – сказала я, коли двері ліфта безшумно відчинилися на нашому поверсі.

– Це дрібниця, Майє. Робота не чекає, – кинув він, навіть не озирнувшись.

– Данило! – я схопила його за лікоть, змушуючи зупинитися. – Ти занесеш інфекцію. П’ять хвилин нічого не вирішать. Йди у ванну, я зараз принесу аптечку.

Він завмер, дивлячись на мою руку на своєму рукаві, а потім повільно перевів погляд на моє обличчя. В його очах знову промайнуло те дивне вагання.

– Добре, – нарешті видихнув він. – П’ять хвилин.

Я швидко знайшла аптечку в одній із шаф передпокою. Коли я зайшла до ванної кімнати, Дан уже зняв годинник і намагався змити бруд із рук, нахилившись над раковиною. Він розстебнув ще кілька ґудзиків сорочки, і я мимоволі затримала подих, побачивши лінію його плечей.

– Сядь, – скомандувала я, вказуючи на край мармурової стільниці.

Він підкорився. Я змочила ватний диск атисептиком і підійшла впритул. І знов від його тіла виходив жар, розпалявся все сильніше.

Мої пальці трохи тремтіли, коли я торкнулася його щоки, повертаючи обличчя Дана до світла.

– Буде щипати, – попередила пошепки.

– Після всього, що було за останні п’ять років, ти справді думаєш, що мене лякає трохи спирту? – приглушено запитав він.

Я обережно провела по подряпині. Дан сіпнувся, але не відсунувся. Навпаки, він поклав руки мені на талію – просто щоб втримати рівновагу, чи принаймні я так собі це пояснювала.

– Навіщо ти це зробив? – запитала я, не дивлячись йому в очі, зосереджена на його рані. – Міг просто погукати Андрія.

– Бо ти виглядала так, ніби зараз сама стрибнеш у той яр, – відповів він. – Я не міг дозволити тобі знову розбитися, Майє. Навіть якщо ти думаєш, що я – причина всіх твоїх падінь.

Я завмерла. Ватний диск зупинився біля його скроні. Я повільно підняла очі й зустрілася з його поглядом. У цій тісній ванній кімнаті, під прицілом дзеркал, ховатися було нікуди.

– Ти і є причина, Дане, – промовила я, відчуваючи, як горло перехоплює від близькості. – Але чому ти зараз робиш усе, щоб я в цьому сумнівалася?

Його пальці на моїй талії стиснулися сильніше. Він потягнув мене трохи ближче, так що я опинилася між його колін.

– Може, тому, що я сам втомився бачити в тобі лише ворога? – прошепотів він прямо мені в губи.

Його пальці на моїй талії стиснулися сильніше. Я бачила, як розширюються його зіниці, відчувала жар, що йшов від його тіла, і в цій близькості було стільки болючої пам'яті, що повітря у ванній здалося занадто густим.

– П'ять років я змушував себе вірити, що все між нами було помилкою, Майє, – його голос став хрипким, майже невпізнаваним. – Але зараз, коли ти так близько... я вже ні в чому не впевнений.

Він повільно схилився, і я майже відчула ніжний дотик його дихання до своїх губ, заплющила очі, готова здатися цій ілюзії...

Раптом у передпокої, де я залишила в сумці свій робочий планшет, пролунав різкий, наполегливий сигнал сповіщення. Один, другий, третій.

Це був спеціальний звук для критичних помилок у розрахунках, який ми встановили разом із Даном перед тим, як запустити фінальну симуляцію навантажень.

Дан завмер. Його лоб торкнувся мого, він заплющив очі на секунду, ніби проклинаючи весь світ за цей звук.

– Тільки не зараз, – прохрипів, але руки вже повільно розтиснулися, повертаючи мені свободу, якої я в ту мить зовсім не хотіла.

– Це сервер, – я відсторонилася, важко дихаючи. Серце калатало десь у горлі. – Перевірка навантаження завершилася. Щось не так із фундаментом каскадів.

Данило різко відвернувся до дзеркала, хлюпнув холодної води на обличчя, ніби змиваючи те заціпеніння, яке щойно володіло нами обома. Коли він розвернувся до мене, це знову був той самий «залізний» Громовий, але з одною відміною: на його щоці все ще горіла подряпина, нанесена гілкою в парку.

– Ходімо, – кивнув він у бік дверей. – Подивимось, де ми прорахувалися.

Ми майже забігли у кабінет, комп’ютер якого був з’єднаний з комп’ютерами офісу. На величезному екрані червоним кольором миготіла зона підпірної стіни біля самої води.

– Дивись, – я вивела графік на весь монітор, намагаючись зосередитися на лініях, а не на тому, як близько Дан стоїть за моєю спиною. – Ми брали дані геодезії з офіційного пакета замовника. Там вказано, що під набережною – скельна порода. Але симуляція каже, що через два роки конструкція почне вібрувати.

Дан нахилився до екрана, впершись руками в стіл.

– Скеля не дає такої вібрації. Тільки якщо там... – він швидко заклацав по клавіатурі, піднімаючи старі геологічні карти міста, які він викупив ще місяць тому разом з іншими архівами.

– Та яка там скеля, ми ж були на місці! – я все більше розуміла, що ми дарма довірилися виданим даним, не перепровіривши.

– Пливуни. Майє, у техзавданні тендеру помилка. Навмисна чи випадкова, але якщо ми подамо проект за цими цифрами, через пару років набережна просто «піде» в Дніпро.

Від його слів по спині пробіг холодок.

– Гадаєш, хтось спеціально підсунув неправильні розрахунки? Вони у всіх учасників? – пробурмотіла я.

– Ну, для торгівельних центрів це точно не настільки критично, – хмикнув він. – Хоча якщо хтось знає про плавуни, це буде його головний козир.

Звісно. Всі подадуть проекти з розрахунками під скелю, а хтось – із дійсними даними. Звісно, він одразу всіх обскаче. Хто не перепровірив, той сам винний.

– Нам треба все перерахувати, – я глянула на годинник. Майже опівночі. – Всі навантаження на опори. Це змінить конфігурацію терас.