Глава 25. Кисневий голод

Ми йшли вечірнім Києвом, уникаючи центральних освітлених вулиць, де могли зустріти знайомих чи, боронь боже, пресу. Данило впевнено вів мене дворами, які я пам'ятала ще з часів студентства. Тут пахло мокрим асфальтом і квітучими каштанами – запах, який неможливо підробити в жодному елітному офісі.

Дивно, але напруга, що душила нас у кабінеті, почала спадати. Ми не говорили про Савченка. Не згадували про тендер. І тим більше про минуле.

Ми просто йшли, підлаштовуючи крок один під одного, як колись... у тому житті, де не було зрад і вкрадених мільйонів.

– Дивись, – Дан кивнув на старий зачинений кіоск біля парку, де самотній продавець уже збирався додому. – Пам'ятаєш?

Я мимоволі посміхнулася:

– Ти не серйозно. Громовий, ти ж тепер п'єш тільки каву з гірських плантацій, зібрану вручну.

– Сьогодні я хочу те, що пахне хімічною полуницею і вафлями, – відгукнувся він і, не чекаючи моєї відповіді, підійшов до віконця.

За хвилину Дан повернувся з двома стаканчиками звичайного пломбіру. Без золотого поталю, без крафтового сиропу. Просто морозиво в паперовій обгортці.

Я взяла свій стаканчик, відчуваючи холод крізь папір. Ми сіли на стару лаву під ліхтарем, що ледь блимав.

Це було безглуздо. Дружина мільйонера і сам «залізний» Громовий їдять дешеве морозиво на лавці в порожньому парку.

Безглуздо, але до біса душевно.

– П’ять років тому ми сиділи так само, – тихо сказала я, злизуючи солодку краплю з пальця.

Дан завмер. Повільно повернувся до мене, і світло ліхтаря вихопило його очі – зараз вони не були сталевими. В них майоріла туга, яку неможливо зіграти.

– Я не забув жодної секунди, Майє, – прошепотів він.

Потягнувся до мене. Повільно, даючи можливість відійти. Я бачила його обличчя так близько, що могла порахувати кожну вію. Запах його парфуму змішався із солодким ароматом морозива.

Серце зрадило мене, заходячись у шаленому ритмі. Я заплющила очі, чекаючи на цей поцілунок, як на вирок або як на порятунок...

Але в останню мить його дихання лише торкнулося моєї щоки. Дан завмер, пальці ледь ковзнули моїм підборіддям, але він не наблизився.

– Ми маємо виграти цей тендер, – промовив хрипко, відсторонюючись.

Шалене розчарування заполонило все всередині. Я хотіла цього цілунку. Хотіла весь цей час, коли Громовий мучив мене своєю присутністю!

Тіло знов і знов згадувало минулі часи. Наші переплетені пальці і тіла. Дихання одне на двох, як і биття сердець.

Він відсунувся, залишаючи мене в холодній порожнечі, і я зрозуміла: він боїться цього поцілунку не менше за мене. Бо після нього вороття до ненависті вже не буде.

Ми сиділи в тиші, доїдаючи те саме морозиво, яке вже встигло трохи підтанути. Папір липнув до пальців, але жоден із нас не поспішав діставати серветки. Здавалося, якщо ми зараз ворухнемося, ця крихка ілюзія миру розсиплеться, як картковий будинок.

Так само не проронивши більше ні слова, доїли. Я все ж полізла в сумочку за вологими серветками.

– Гей! Не вірю власним очам! Майю? Дане?

Голос пролунав з боку алеї, де під розлогим кленом стояла пара. Чоловік у потертому джинсовому піджаку з фотоапаратом на шиї та жінка, яка тримала за руку маленьку дівчинку.

Я здригнулася. Це був Андрій – однокурсник Дана, з яким вони колись разом креслили перші плани в гуртожитку. Поруч посміхалася його дружина, Олена.

П’ять років тому ми дружили компаніями. Ми ходили до них на весілля...

А потім все просто закінчилося. Громовий поїхав за кордон, і я теж не дуже прагнула спілкуватися з нашими спільними знайомими. Хвороба тата займала багато часу, а потім ще й фірма.

Дзвінки ставали все рідшими, часу на гулянки не було, як і бажання.

– Андрію? – я підвелася, обличчя охопив непроханий жар. Дан теж піднявся, і я буквально відчула, як він знов обростає своєю кам’яною маскою.

– Ну ви й затворники! – Андрій підійшов ближче, щиро посміхаючись і тиснучи руку Данилу. Дан відповів на потиск, але я відчула, як напружилися м’язи на його передпліччі. – Ми бачили вас у новинах, звісно. Весілля року, всі діла... Але щоб отак, просто в парку з морозивом? Як у старі добрі часи на Подолі, пам’ятаєте, Громові?

Громові. Не знаю, коли я звикну до цього прізвища. Бо обручка все ще іноді пече.

– Пам’ятаємо, – коротко кивнув Дан. Його голос знову став низьким і закритим.

– А ми ось малу вигулюємо перед сном, – Олена кивнула на доньку, яка з цікавістю розглядала мою прикрасу. – Майє, ти так змінилася. Стала такою... величною. Ми часто згадуємо, як ви з Даном сперечалися про той проект скляного мосту. Ви тоді ще ледь не побилися, пам’ятаєте? Ви були такою парою... вогонь і кремінь.

Я видавила з себе посмішку, яка більше нагадувала гримасу болю. «Вогонь і кремінь». Тепер ми були згарищем і мармуром.

– Ми якраз обговорюємо новий проект, – швидко вставила я, намагаючись перевести тему з особистого на робоче. – Тендер забирає всі сили.

– О, ми вболіваємо за вас! – вигукнув Андрій. – Хоча, чесно кажучи, я й досі не вірю, що ви знову разом. Знаєте, у нашому чаті випускників це була новина номер один. Олена навіть ставку програла, вона думала...

– Андрію, – м'яко зупинила його дружина, але в її очах світилася щира цікавість. Вона торкнулася моєї руки, посміхаючись. – Головне, що ви знайшли шлях одне до одного. Ви ж були... ну, справжніми. Знаєте, без цієї всієї глянцевої мішури.

Ми з Даном переглянулися. «Справжніми». Це слово кололо гірше за крижаний вітер. Дан відкрив був рот, щоб щось відповісти, але в цей момент Олена раптом охнула, випускаючи мою руку:

– Катрусю? Катю!

Маленька дівчинка, яка ще мить тому крутилася біля маминої спідниці, зникла. У напівтемряві парку, де ліхтарі горіли через один, це сталося миттєво.

– Вона тільки що була тут! – голос Олени зробився тонким, у ньому прокинулася справжня паніка. – Андрію, куди вона побігла?