Глава 24. Невідомий абонент

Світ навколо на мить застиг. Гул офісу, запах кави, навіть тривожний погляд Лізи – все відійшло на другий план.

– Ти? – пробурмотіла я, раптом злякавшись, що Громовий зараз все почує. Боючись називати ім’я. – В тебе все гаразд? Куди ти зник?

– Громовий погрожував моїй сім’ї. Я вирішив ненадовго зникнути з радарів. Але я цього так не залишу, Майє. Я вже знайшов адвоката, який не побоїться цих клятім мільйонерів, які вважають, що весь світ обертається навколо їхніх грошей!

– Любомире, будь ласка... пригальмуй. Я спробую з ним поговорити.

– Поговорити з ким, Майє? Ти отримала мій конверт?

– Так. І власне про це я й хотіла спитати. Звідки в тебе інформація про «Моноліт»?

– Випадково зустрів одного давнього знайомого.

– Таких випадковостей не буває!

– Буває, Майю. Твоє заміжжя для всіх стало шоком. Ми з Віктором розговорилися. І він сказав, що в нього давно є ця інформація, але він не знає, що з нею робити. Мовляв, не хотів давати тобі, щоб не засмучувати сильніше, але зараз шкодує. Може, це вберегло б тебе від цього необачного шагу. От я і взявся передати.

– Зажди... – почала я, помітивши, що Ліза подає знаки і обертаючись до виходу. – Який Вік...

В цей момент я упнулась прямо в груди Данила. Він вихопив слухавку з моєї руки і рявкнув у неї:

– Варте, тобі з першого разу не доходить?

Після чого скинув виклик.

– Дане! – обурилася я. – Ти що, прослуховуєш мій телефон?

– Схоже, доведеться, – похмуро відповів він, видаляючи вхідний номер.

– Віддай! – спробувала я вирвати мобілку з його рук, та куди там.

Він зиркнув на Лізу, кивнувши на вихід – йди геть, мовляв. Але подруга склала руки на грудях, показуючи, що не залишить мене наодинці з монстром.

Я теж склала руки на грудях, спопеляючи Данила поглядом. Він подивився на неї, на мене, і, здається, на мить розгубився. Не звик, що його не слухають. І воювати з жінками теж не звик.

– Навіщо ти змусив Любомира поїхати? – пішла я у наступ.

– Я не казав йому їхати. Це був його вибір, – знизав плечима Дан, повертаючи таки мені телефон.

– Ти погрожував його родині!

– Якщо він не чіпатиме тебе, його родині нічого не загрожує.

– Це якісь бандитські витівки, Громовий! Любомир – друг, він хоче допомогти! І, до речі, ти не дав мені почути найважливіше!

– Що?

– Нічого! – буркнула я. – Ти нестерпний. З тобою неможливо розмовляти. Ніколи б не подумала, що чоловік може змінитися настільки!

 – Чоловік може змінитися, коли та, кого він кохає, випалює йому душу! – рявкнув Дан.

Я завмерла. Навіть не помітила момент, коли Ліза таки вирішила залишити нас наодинці. Ще й двері на лоджію прикрила, аби ніхто не завадив.

Його слова наче крижаний душ на мене вилили. Кілька хвилин він палав очима, а я хапала ротом повітря. Думки мимоволі поверталися туди, на п’ять років тому.

– То може, не треба цупити чужі проекти, – втомлено зітхнула я.

– Авжеж, не треба! – рявкнув він, загнавши мене в повний ступор.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи. Та переді мною за долі хвилини знов стояв мармуровий Дан без краплини емоції в обличчі.

– За роботу, Майє, – промовив тоном, від якого озноб ковзнув по спині. – Як не хочеш, щоб і цей тендер став провальним.

Та як він сміє нагадувати! Той тендер став провальним, бо «Сигнал-груп» вийшла з нашим проектом, а в нас не лишилося нічого! Ми просто не встигли податися.

Я мовчки пройшла всередину і повернулася до роботи. В нас було надто мало часу до початку тендеру. Ми мали встигнути здати запечатані документи до кінцевої дати прийому.

І так, цього разу я була націлена виграти.

Кілька днів ми майже не виходили з кабінету. Простір, який раніше здавався просторим і стерильним, тепер був завалений роздруківками, кальками та порожніми горнятками з-під кави.

Дан замовив ще дві потужні графічні станції – комп’ютери гули під столами, наче двигуни літака, що йде на зліт. В нас додалися помічники, двоє хлопців з червоними від недосипу очима, які працювали тихо і безперевно. Громовий відібрав їх особисто, заключивши контракти, умови яких нагадували державну таємницю.

Він діяв як стратег під час облоги: жоден файл не виходив за межі кабінету, жодна випадкова людина не мала права навіть глянути на монітор.

По контракту хлопці до початку тендеру переїжджали в гостьову квартиру хмарочосу «Gromoviy Group», просто під нашим пентхаусом. Повна ізоляція. Жодних телефонів, жодних соцмереж – лише архітектура в її чистому, майже релігійному вигляді.

Один із них годинами вибудовував складні тримірні візуалізації, де кожен промінь сонця мав ідеально падати на скляні конструкції і величаві грані каскадів. Другий, математик до мозку кісток, допомагав у підрахунках навантажень.

Життя звузилося до цих мерехтливих моніторів, до викривлених ліній амфітеатру та складної геометрії парку на приміській набережній.

Я дивилася на цифри і відчувала, як у грудях росте холодний клубок сумнівів.

– В Савченка все одно вийде дешевше, – хмуро кинула одного разу я, розглядаючи проект конкурента, якого не мало б в нас бути. Але який давав нам зрозуміти, наскільки треба знижувати витрати. – Його кошторис на двадцять відсотків нижчий за наш. Це критично для комісії.

Дан відірвався від планшета. Він був без піджака, з розстебнутим коміром сорочки та закатаними рукавами. На його передпліччі я помітила слід від чорнила, такий дивно-людський для цього «залізного» чоловіка.

– Савченко пропонує торгівельні центри, Майє. Бетонні коробки, обвішані рекламою. Звісно, вони будуть дешевші, – він підійшов до великого екрана, на якому наш парк розквітав зеленими терасами. – Але ж ми робимо не квадратні метри для оренди. Ми робимо легенду!

– Комісія дивиться на окупність, Дане. Савченко тиснутиме на швидкий прибуток з ТРЦ, на робочі місця в магазинах, на податки. А наш проект... він про красу. В наш час краса – це занадто дорого.