Глава 23. Між цифр і почуттів

Я довго не переодягалася. Так і стояла в цій смарагдовій сукні, яка тепер здавалася мені заважкою.

Після все ж рушила у душ. Хотілося змити з себе цей день, ці хижі погляди. Тільки залізна людина їх і витримає!

Завернувшись в рушник, я сіла на ліжку. Чула, як Дан пройшов у душ – не наш, десь з іншого боку пентхаусу. Мабуть, не хотів квапити мене.

Або бачити.

Вечір опускався, і після цієї шаленої доби нестримно хотілося спати.

А ще – прояснити момент з «Монолітом». Спитати, навіщо він це робить, показати роздруківки, щоб не міг уникнути...

Роздруківки! Хвиля наче ошпарила мене. Вони були у старому одязі.

– Дане! – гукнула я, він не почув і я прибігла до дверей ванної. Стукнула: – Дане!

– Що? – шум води трохи стихнув.

– Де мій одяг з лікарні?

– Я його викинув, – я майже бачила, як він потиснув плечима. – А що?

– Хто дав тобі право викидати мій одяг! – з очей ледь не бризнули сльози.

– Купиш собі новий. Цей одяг – фейк, пам’ятаєш? Ти не з’являтимешся в ньому на людях.

Знов почувся шелест води.

Я безсило оперлася на стіну. Фейк. Може, й ті роздруківки – фейк? Може, мені все це помарилося, поки я валялася в отключці у Ірини на віллі?

Струснувши головою, я відігнала неприємні думки. Попрошу Лізу роздрукувати ще раз.

Лягла в ліжко, не знаючи, чи то чекати Дана і одним махом все прояснити. Чи то спершу отримати докази. Та сон зморив мене ще до того, як чоловік повернувся у спальню. Якщо він взагалі туди повертався.

Щойно моя голова торкнулася подушки, світ згас. Організм, отруєний препаратами та виснажений стресом, просто здався.

Прокинулася я від сонячного променя, що безжально бив у вікно, і від голосів. У вітальні пентхаусу хтось був.

Я накинула пеньюар і тихо підійшла до дверей. Серце стиснулося, коли я впізнала цей високий, надто солодкий голос. Тіна.

– Дане, любий, я просто не могла не приїхати! – щебетала вона. – Я бачила ті жахливі фото... Боже, як вона могла? Після всього, що ти для неї зробив! Ця дівчина просто не твого рівня, я ж казала тобі. Марк – це так низько, навіть для неї.

Я застигла, притиснувшись спиною до стіни. Кожне її слово було як ляпас. Вона не знала про вчорашній вихід до преси. Мабуть, надто була зайнята вибором вбрання для «втішання» розбитого Громового.

– Тіно, випий кави і йди працювати, – голос Данила прозвучав настільки холодно, що, здавалося, в кімнаті впала температура.

– Але Дане! Тобі зараз потрібна підтримка. Справжня жінка, яка розуміє твій статус, а не ця... архітекторка з сумнівним минулим. Ти ж тепер розлучишся, правда? Дід Богдан ніколи не пробачить їй такого сорому.

Я затамувала подих, чекаючи на його відповідь.

– Тіно, – пролунав сухий стукіт чашки об стіл. – Тобі варто було б менше стежити за жовтими заголовками вчорашнього дня і більше читати сьогоднішню пресу. Майя – моя дружина. І вона залишиться нею. А тепер Степан проведе тебе до ліфта. У мене багато роботи.

– Але... – почала була вона, та важкі кроки Степана і звук дверей, що відчинилися, обірвали її на півслові.

Я повернулася в спальню, відчуваючи, як тремтять руки. Він вигнав її. Він захистив мене знову. Але слова про те, що я «не його рівня», застрягли в голові наче скалка. Тіна лише озвучила те, про що, мабуть, шепотілося все місто.

Через пів години я вийшла до вітальні. Данило вже був у робочому режимі: ноутбук, стоси паперів, порожня чашка кави. Він лише мазнув по мені поглядом, у якому не було й сліду вчорашнього надламу в ліфті.

– Прокинулася? Добре. Кава в машинці, снідатемо в офісі. Нам потрібно перерахувати дещо по каскадах.

Відлуння кроків Тіни та Степана ще, здавалося, висіло в повітрі. Данило стояв біля вікна спиною до мене. Його плечі були напружені, а пальці правої руки нервово вистукували дріб по склу.

Він не бачив, що я стояла за дверима. Не знав, що я чула кожне слово про мій «рівень» і про те, що я «не пара» Громовим.

Я підійшла ближче, відчуваючи, як всередині все стискається від несправедливості. Хотілося запитати прямо: «Ти справді вважаєш мене своєю дружиною лише для преси, як вона казала?».

Хоча, навіщо. Він і сам це неодноразово підкреслював. Що я почую нового?

І все ж дурний язик почав навіщось.

– Дане, щодо Тіни...

Він різко розвернувся. Його погляд був холодним, як лід на гірських вершинах. Він виставив долоню вперед, наче вибудовуючи між нами непробивну стіну.

– Стоп, Майю. Навіть не починай, – відрізав він. Його очі звузилися, і в них промайнуло щось схоже на роздратування. – Тіна – це вчорашній день. Сентиментальні розбірки, ревнощі чи що ти там збиралася обговорювати – це порожній звук. У нас тендер на мільярди через кілька днів.

Він зробив крок до мене, але не для того, щоб обійняти, а щоб взяти зі столу свій планшет.

– Сьогодні нам потрібно виграти майбутнє, а не копирсатися в минулому. Якщо ти не можеш зосередитися на розрахунках через те, що в мене були інші жінки – скажи зараз. Або працюємо.

Він пройшов повз, до дверей. Я залишилася стояти посеред розкішної вітальні, відчуваючи себе... порожнім місцем. «Інші жінки». «Вчорашній день».

Для нього це було просте розставлення пріоритетів. А для мене – підтвердження найгірших страхів. Він вигнав Тіну не заради мене. Він вигнав її, бо вона заважала йому працювати.

Я мовчки взяла свою сумку. Затіяти з ним довірчу розмову, як колись в старі часи, здавалося найдурнішою затією.

І ми працювали. Весь день ми провели в його кабінеті, схилившись над кресленнями. Це була дивна тортура: перебувати так близько до нього, відчувати запах його парфумів, бачити, як він нервово крутить у пальцях ручку, і при цьому зберігати крижану дистанцію.

Ми обговорювали навантаження на конструкції, об'єми бетону та вартість металу, але між рядками кожного розрахунку висіло невимовлене питання про «Моноліт».