Глава 22. Вихід королеви

Ліфт ковзав униз майже безшумно, але мені здавалося, що кожен поверх відгукується ударом гонгу в скронях. Данило не відпускав мою руку. Його пальці, сухі й гарячі, переплелися з моїми так міцно, що я відчувала пульс – свій чи його, вже не розібрати.

– Пам’ятай, – прошепотів він, коли цифри на табло наблизилися до одиниці. – Ти не виправдовуєшся. Ти дозволяєш їм на себе дивитися. Це велика різниця.

Двері розсунулися, і нас зустрів гул. Це не було схоже на звичайний робочий вечір у «Gromoviy Group». Весь величезний хол, від скляних ресепшенів до турнікетів, був забитий пресою. Спалахи камер почали різати очі ще до того, як ми зробили перший крок.

– Пане Громовий! Коментар щодо фото вашої дружини!

– Майю, це правда, що ви зраджуєте чоловіка з його братом?

– Як це вплине на ваш шлюб? – долинало звідусіль.

Мої пальці мимоволі здригнулися, але в ту ж мить Данило стиснув їх, притримуючи. Підняв вільну руку, і такий цей жест був сильний, що репортери замовкли.

Ми йшли до імпровізованої трибуни, встановленої в центрі атріуму. Кожен мій крок у смарагдовому шовку відгукувався шелестом, який здавався мені гучнішим за вигуки журналістів.

З іншого боку, від центрального входу, заходила Ірина. Поруч із нею, наче приклеєний, ішов Марк. За їхніми спинами, мов тінь, височів Степан. Він не торкався їх, не штовхав, але сама його присутність, важкий погляд і ледь помітне скорочення м’язів під піджаком говорили про одне: втекти не вдасться.

Ірина трималася прямо, її обличчя було зацементоване шаром косметики, але я бачила, як вона смикнула краєм губ, коли наші погляди зустрілися.

Ми зійшлися біля мікрофонів. Данило владно обійняв мене за талію, притягуючи до себе так близько, що я відчувала аромат його парфумів – суміш дорогої шкіри та холодного кедра.

– Панове, – голос Данила миттєво приборкав натовп. – Дякую за оперативність. Ми з родиною зібралися тут лише для того, щоб зупинити цей потік абсурду.

Він кивнув Ірині. Це був жест дресирувальника, який дає команду хижакові в клітці. Ірина зробила крок вперед. Її пальці біліли, стискаючи край трибуни. Про те на губах сяяла професійна чарівна посмішка.

– Я хочу зробити заяву від усієї сім’ї Громових, – почала вона.

Журналісти затихнули. Камери сфокусувалися на ній. Це був її зірковий час, але в найгіршому сенсі цього слова.

– Те, що ви бачили сьогодні на фото – це ница і дешева фальсифікація, огидна маніпуляція, – продовжила вона, і я внутрішньо здригнулася від того, наскільки щиро звучав її голос. Яка ж вона актриса! – Моя невістка Майя та мій син Марк вчора стали об’єктом атаки конкурентів. Ці фото – результат роботи нейромереж та монтажу. Журналісти стверджують, що знімки зроблені на приватній віллі? Це брехня. Вчора ввечері наша родина не їздила нікуди, крім того в нас є докази, що саме на цій віллі вчора не було жодної живої душі, об'єкт був під охороною. В нас також є дані з камер.

Журналісти загули. Це був удар під дих їхнім «сенсаціям».

– Більше того, – продовжила Ірина, дивлячись прямо в об’єктиви. – Вчора Майя всю другу половину дня провела зі мною. Ми були в торговому центрі, обирали подарунки для благодійного аукціону. А Марк взагалі відсипався вдома після важкого робочого тижня. Те, що ви намагаєтеся видати за «зраду», – це просто пікселі, створені в підвалі якогось хакера.

Марк, пересиливши себе, видавив коротку посмішку:

– Ми з Майєю – як брат і сестра. Ми одна команда. Шкода, що заради рейтингів ви готові руйнувати чужі життя.

Рука Данила ледь вловимо стиснулася на моїй талії. Ніби він підтверджував своє право власності.

– Ми не дозволимо брудним методам конкурентів руйнувати нашу сім’ю і нашу приватність, – відрізав він. – Ми вже подали позов проти видання, яке першим опублікувало ці підробки. Кожен, хто тиражуватиме ці фейки, відповідатиме в суді.

Перед сотнями камер, під канонаду спалахів, Данило повільно нахилився і торкнувся губами моєї скроні. Це було так ніжно і водночас так публічно, що натовп видав колективний видих захоплення. Данило повернувся до мене.

– А зараз нам з дружиною час повертатися до роботи, – закінчив він. – У нас є велика мрія, яку ми втілюємо разом. Дякую всім.

Ці слова прошили мене з голови до п’ят. Я розуміла, що він лише грає на публіку. Але на мить ніби занурилась у наше минуле. Де в нас дійсно була ця спільна мрія. Одна на двох.

Але в прес-конференції вони стали фінальним акордом. Журналісти застигли в ступорі. Замість брудного розлучення вони отримали ідилію «залізного Громового» та його відданої родини.

Дан розвернувся, не відпускаючи мене, і ми пішли назад до ліфтів. Степан мовчки «відрізав» Ірину з Марком від преси, даючи нам простір.

Двері ліфта зачинилися, відсікаючи нас від шаленого світу спалахів та вигуків. Щойно ми залишилися вдвох у дзеркальній кабіні, Данило різко відпустив мою талію. Але він не відійшов.

Він вперся обома руками в дзеркальну стіну ліфта поруч із моєю головою, важко дихаючи. Його бездоганний піджак напружився на широких плечах. Я бачила його обличчя – воно не було кам'яним. Жовна ходили ходором, а очі стали темними, майже чорними від напруги.

– Дане? – тихо покликала я, боячись навіть дихнути.

Він заплющив очі й на секунду схилив голову, майже торкаючись мого чола своїм. Я відчувала жар, що виходив від нього.

– Це було... для преси, – хрипко промовив він, не відкриваючи очей. Голос звучав надломлено, зовсім не так, як на трибуні. – Тільки для них, Майю. Розумієш?

– Ти сам у це віриш? – мій голос здригнувся.

Він різко відштовхнувся від стіни й нарешті подивився на мене. В його погляді панувала не зневага, а справжній біль і сум’яття. Він наче боровся з бажанням знову притягнути мене до себе і водночас виштовхнути з цього ліфта назавжди.

– Я вірю в цифри й контракти, – відрізав він, повертаючи собі звичну маску, але пальці його рук, стиснуті в кулаки, видавали шалені емоції, які він намагався стримати.