Глава 21. Отруйні зв’язки

Ірина примчала в пентхаус майже одночасно з нами. Ще й свого ледь протверезілого синочка встигла розштовхати та припхати. У когось дещо підгорало!

Громовий зустрів їх у вітальні. Я теж сиділа в кріслі, а ще тут маячив Степан і пара охоронців. Ніколи раніше в цьому пентхаусі не було настільки суворо! Принаймні, мені.

Ірина вилетіла з ліфту у вітальню, звично закинувши голову, але її погляд одразу наткнувся на Степана, який перегородив їй шлях до дивана. Охоронець навіть не ворухнувся, дивлячись крізь неї.

Її ніздрі гнівно розширилися, а рука, що стискала дорогу сумку, здригнулася. Вона звикла, що персонал Громових – це меблі, але сьогодні «меблі» мали зуби.

– Данило, це обурливо! – почала вона, намагаючись повернути собі голос господині дому. – Що за цирк з охороною? І твої погрози по телефону... ти перейшов межу!

– Межу перейшов Марк, коли посмів торкнутися моєї дружини, – голос Данила був тихим, але в ньому відчувався метал. Він навіть не підвівся з крісла, ліниво перегортаючи якісь папери. – І ти, коли дала їй той напій і привезла на чужу віллу.

Марк, який стояв за спиною матері, виглядав жалюгідно. Синці під очима, тремтячі руки – він намагався не дивитися на Данила, бо знав: один невірний рух, і «залізний брат» просто розчавить його.

– Сідай, Ірино, – кинув Данило, нарешті піднявши на неї погляд. – У нас мало часу, а вистава має бути бездоганною.

Степан таки відійшов з дороги, даючи їм пройти. Але не зводячи пильного погляду ні на мить.

Вона сіла на самий краєчок крісла, наче воно було розпечене. Марк сідати не став, прилаштувався за спинкою, вчепившись в неї пальцями.

Презирливий погляд Ірини мазнув по мені, але я, пам’ятаючи про свою «корону», лише повільно відпила воду зі склянки, навіть не кивнувши їй у відповідь. Це було неймовірно солодке відчуття – бачити її безсилу лють.

– Ось план, – Данило поклав на стіл планшет із текстом заяви. – О шостій вечора ми вийдемо до журналістів біля головного офісу. Всі разом. Ти, я, Майя і твій недолугий Марк.

– Ти з глузду з’їхав? – пискнув Марк. – Після тих фото...

– Після тих фото ми вийдемо як любляча родина, яку намагалися розсварити брудні методи конкурентів, – Данило виділив останнє слово. – Ми заявимо, що якийсь дрібний репортер сфабрикував ці знімки за допомогою нейромереж на віллі, де ми взагалі не буваємо.

– Але ж нас могли бачити... – знову встрягнув Марк. Ірина нервово зиркнула на нього, сіпнувши головою, і він замовк.

– Окрім нас там нікого не було. Записи з камер у мене, – відповів Дан. – Чи ви знаєте ще щось?

– Віктор може підтвердити, що я зняла віллу, – хмуро буркнула Ірина.

– От зараз і перевіримо, – в очах Громового щось блиснуло, ніби він очікував саме цього.

Піднявшись, Данило відійшов до вікна і набрав номер Віктора Савченка. Його пальці з силою стиснули слухавку, але голос залишався вбивчо спокійним.

– Вікторе, доброго дня. Сподіваюся, не відволікаю від підрахунку майбутніх прибутків?

Данило посміхнувся і зробив паузу, слухаючи відповідь.

– Я телефоную щодо твоєї вілли на Київському морі. Тієї самої, де вчора «відпочивала» моя мачуха.

У вітальні запала тиша. Навіть охорона, здавалося, перестала дихати.

– Слухай мене уважно, – продовжував Данило, і в його голосі з’явилися небезпечні ноти. – У мене на руках висновок про отруєння моєї дружини на твоїй території. Чи хотів би ти фігурувати в такому скандалі?

Віктор, очевидно, почав виправдовуватися і запевняти, що нічого не знав. Данило криво посміхнувся.

– Я теж так думаю. Тому пропоную угоду. Ти забуваєш, що Ірина орендувала віллу вчора, і твоє ім’я взагалі ніде не фігурує. Тобі ж не потрібні проблеми з «Громовий-груп» через дурість жінки, яка воліє паскудити на чужій території?

Данило замовк, чекаючи.

– От і чудово. Радий, що ми знайшли спільну мову. До зустрічі на тендері, Вікторе.

Він вимкнув телефон і обвів нас поглядом:

– Савченко нікому віллу вчора не здавав. Тож, увечері ми дамо прес-конференцію. Більше того, Ірино, ти особисто підтвердиш, що Майя пів дня провела з тобою в торговому центрі, а Марк після гулянки відсипався вдома.

– Ти хочеш, щоб я брехала на камери? – Ірина виглядала так, ніби її змушували пити оцет. Вже розуміла, що загнана в кут, але все ще намагалася пручатися.

– Я хочу, щоб ти врятувала свою шкуру, – Данило ступив уперед. Його очі звузилися. – Бо якщо о шостій вечора журналісти не почують твою зворушливу історію про «підступних ворогів родини», я особисто передам аналізи і відео з камер поліції. Савченко тебе не врятує. Він перший відхреститься від тебе, щоб не псувати собі репутацію.

Ірина мовчала. Її ідеально нафарбовані губи перетворилися на тонку лінію. Вона подивилася на сина, потім на Данила і, нарешті, на мене. В її погляді було стільки отрути, що нею можна було б затруїти весь Київ.

– Добре, – нарешті видихнула вона. – Я зроблю це.

– Розумне рішення, – Данило підвівся. – До вечора ви з Марком залишитеся тут. Ваші мобілки на стіл, будь ласка. Степан простежить, щоб ви нікуди не телефонували і не «передумали». Майє, йдемо. У нас є кілька годин, щоб попрацювати над тендером. Робота – найкращі ліки від сімейних драм.

О, так, так! Я ледь осмикнула себе, аби не підскочити і не побігти вниз на тридцятий поверх пішки. Більш за все на світі мені зараз хотілося зануритися у світ точних ліній і розрахунків. У мої каскади в парку розваг.

Ми залишили їх у вітальні під наглядом охорони. Адреналін все ще пульсував у венах, але думки вже побігли у роботу.

В кабінеті Данило одразу занурився в креслення. Переді мною сиділа ніби інша людина, не та, яка десять хвилин тому шантажувала власну мачуху.

Це перевтілення вражало і... лякало.

– Дане? – покликала я, зупинившись біля напівпрочиненої скляної перегородки, що розділяла наші кабінети.

– Працюй, Майю, – не піднімаючи голови, кинув він. – Ми маємо виграти цей тендер. І не маємо права на помилку.