Глава 20. Гра на випередження

– Цього треба було очікувати, – знизав Дан плечима. – Вона використає з цієї ситуації все, бо іншої може не нагодитися.

– То... що нам робити? – підняла я на нього погляд.

В його очах був не лід і не роздратування. Там був прийнятий виклик. Громовий готовий був битися і, можливо, навіть вже мав план.

Принаймні, мене він більше не звинувачував.

– Тато... – вистрелила раптовим спалахом думка. – Якщо він побачить це в новинах... Дане, його серце не витримає такого!

Я зірвалася з ліжка, ледь не заплутавшись у простирадлах. Паніка накрила хвилею, перехоплюючи дихання.

– Він дізнається... всі дізнаються... – горло стиснулося, я спробувала вдихнути, але це виявилось неймовірно важкою задачею.

Данило підійшов впритул, схопив мене за плечі й злегка струснув.

– Заспокойся! – рявкнув він. – Мої люди уже в лікарні твого батька. Телевізори там «випадково» вийшли з ладу, інтернет накрився, а медперсонал отримав премію за конфіденційність. Він нічого не дізнається. Поки що.

Я підвела на нього очі, повні сліз.

– Навіщо ти це робиш? Ти ж сам вчора вірив, що я...

– Вчора я був злий. Сьогодні я дію раціонально, – він відпустив мої плечі й відійшов. – Ця вілла, до речі, належить Савченку. Ірина зіграла красиво, але надто неохайно. Вони хочуть знищити твою репутацію, але можуть лишитися своєї.

– Савченко? Гадаєш, Віктор теж може бути причетний? – вирячилась я на нього.

– Він її здає знайомим час від часу, – потиснув плечима Дан.

– Добре, – пробурмотіла я, прямуючи до крісла з речами.

– Спочатку у пентхаус перевдягнутися.

– Але ж... – я з подивом глянула на свіжі речі.

– Ти не поїдеш додому в зім’ятому одязі, який засвітився на тому фото. Вдягайся, дома поговоримо.

Я швидко привела себе до ладу і ми покинули лікарню.

Під’їхали до скляної вежі «Gromoviy Group», коли місто вже повністю прокинулося. Ранок був яскравим, безжальним до моїх втомлених очей та блідого обличчя.

Біля входу збиралися люди – офісні працівники в бездоганних костюмах, кур’єри, охорона.

Коли Степан відчинив дверцята, я завагалася. Світло на вулиці здалося занадто яскравим, наче прожектор, націлений на злочинця. Вони певно вже бачили. Всі ці люди в холі, які зараз вдають, ніби розглядають екрани своїх смартфонів, насправді вже проковтнули ранкову «порцію бруду» з моїм обличчям на першій шпальті.

– Дане, я не можу... – прошепотіла я, відчуваючи, як ноги стають ватними. – Вони всі дивляться.

Данило не став чекати. Він обійшов машину, і перш ніж я встигла сховатися за темним склом, простягнув мені руку. Його долоня була великою, теплою і несподівано надійною.

– Дивися на мене, Майю, – сказав він так тихо, що чула лише я. – І не смій відводити очей. Зараз ти – частина Громових. А Громові ніколи не виправдовуються.

Він міцно переплів свої пальці з моїми. Це не був ніжний жест – це було сталеве кільце, яке не давало мені впасти.

Ми увійшли в хол. Гул розмов миттєво вщух, поступившись місцем дзвінкій, майже фізично відчутній тиші. Я бачила, як секретарка на рецепції різко відвела погляд від монітора, як двоє менеджерів біля ліфтів завмерли з кавою в руках. Шепіт супроводжував кожен наш крок, наче шелест сухої трави під ногами.

Я відчувала на собі їхню огиду, цікавість, зловтіху. Але рука Данила стискала мою настільки впевнено, що я мимоволі випрямила спину.

– Голову вище, Майю, – промовив він ледь чутно.

І я підняла її. Вперше за цей клятий ранок я подивилася прямо перед собою, а не під ноги. Я зустрілася поглядом з однією з дівчат-дизайнерок, яка ще вчора посміхалася мені в кафетерії, а сьогодні кривила губи в презирстві. Я не відвела очей.

Ми йшли крізь цей «коридор ганьби» так, ніби під нашими ногами був не полірований граніт холу, а червона доріжка. Коли двері ліфта нарешті зачинилися, відрізаючи нас від десятків цікавих очей, я видихнула повітря, яке, здавалося, тримала в легенях вічність.

Данило не відпустив мою руку навіть у ліфті.

– Непогано, – коротко кинув він, дивлячись на наше відображення в дзеркальних стінках. – Тепер перевдягнутися. У нас зустріч з Богданом. І повір, ці плітки внизу – це була лише розминка перед справжнім боєм.

Вдома на нас чекав легкий сніданок. І ледь не вперше це був не холодний сніданок двох чужих людей. Між нами ніби з’явилася спільна мета. Не робоча, а... сімейна? Принаймні мені хотілося вибілити свою репутацію не менше, ніж йому свою.

Поки я перевдягалася в строгий діловий костюм, намагаючись замаскувати блідість під шаром консилеру, Данило роздавав накази телефоном. Коли я вийшла до вітальні, він критично оглянув мене.

– Голову вище, Майю. Зараз ти підеш до діда Богдана зі мною. І ти триматимеш її так високо, ніби на тобі корона, а навколо – не брудні плітки, а твої піддані. Якщо ти зламаєшся – вони виграли.

Через годину ми вже були в кабінеті діда у його домі. Цього разу тут було тихо, порожньо і, на моє щастя, без Тіни!

Богдан Громовий сидів за масивним столом, розклавши перед собою роздруківки тих самих фото. Атмосфера настільки напружилася, що повітря, здавалося, тріщало від статичної електрики.

Дід кинув на нас погляд, але навіть не піднявся. Я хотіла була поздороватися, та так і не змусила себе розірвати цю густу тишу.

Данило мовчки поклав перед ним медичний висновок з печатками.

– Її опоїли, діду. На віллі Савченка. Ірина була «провідником». Це замах на члена нашої родини.

Дід довго мовчав, розглядаючи папери. Потім перевів важкий погляд на мене, ніби намагався зазирнути в саму душу.

– Це скандал, який б'є по акціях «Громовий груп», Данило, – нарешті вимовив він холодно. – Спадщина не переходить до тих, хто не може втримати порядок у власному ліжку, навіть якщо це підстава. Владнай це. Негайно.

Данило ледь помітно кивнув. Так і хотілося сказати «Вибачте». Адже це через мою необачність. Та я згадала слова Громового про королеву і лише м’яко посміхнулася діду.