Глава 19. Двадцять хвилин істини

Громовий вже почав підозрювати, що його харизма дала збій, але Майя таки вмовила мене викладати далі 😉 Я дуже рада, що стільки з вас відгукнулися! І не можу мучити вас (і себе) так довго.

Читайте, насолоджуйтесь! Нехай ця глава зробить ваш день яскравішим. І не забувайте про зірочки, бо Данила у гніві – це страшно )))

– Оце вже ні, Громовий! – не витримала я, тицьнувши пальцем його в груди. – Ти можеш викинути мене зі свого життя вкотре, тобі не звикати!

Його вилиці стиснулись, пробігли жовна. Та я продовжувала, розпаляючись:

– Я не рвалася в твоє життя і чіплятися за твої бездушні скляні вежі не стану! Але зараз ти повезеш мене до лікарні, де мені зроблять аналіз, щоб дізнатися, чим ця скажена охотниця за спадщиною мене накачала!

– Ти поїдеш додому, Майю, – процідив він, не відриваючи погляду від дороги. Іноді він бував такий впертий! – Ти вже достатньо на сьогодні влаштувала шоу.

Добре, що за кермом сидів Степан. Боюся, якби як тоді ввечері вів Дан, ми навіть дамбу не переїхали б.

– Ти боїшся, Громовий! – я майже кричала, ігноруючи нудоту, що підступала до горла. – Боїшся дізнатися, що твій «залізний» самоконтроль знову дав осічку! Що ти повірив своїй мачусі, яка ненавидить тебе більше, ніж мене! Повертай до клініки!

Він мовчав, пропалюючи поглядом панель приладів, ніби міг таким чином прискорити швидкість.

– Якщо не повернеш, я зараз просто відкрию двері, – я поклала руку на ручку.

– Не дурій, там блокування.

– А я перевірю! – я смикнула ручку з усієї сили.

Данило схопив мою руку, розвернувся до мене, його очі палахкотіли темним полум'ям.

– Ти хочеш доказів? Добре. Ми поїдемо до клініки. Але якщо в твоїй крові не знайдуть нічого, крім залишків пойла Марка... ти підпишеш відмову від усіх прав на «Дорош і партнери» і зникнеш з життя моєї родини без жодної копійки.

Я витримала його погляд.

– Згодна. Поїхали.

– До клініки, – кинув Данило водієві, не дивлячись на мене. Його голос був глухим, наче він говорив з-під товщі льоду. – Негайно.

Машина пришвидшилася. Я відкинулася на сидіння, відчуваючи, як кожна секунда неспання коштує мені неймовірних зусиль. Лаванда в роті перетворилася на присмак заліза. Я бачила, як повз пролітають вогні вечірнього Києва, розмиваючись у довгі неонові нитки.

– Ти думаєш, що це щось змінить, Майю? – раптом спитав він, продовжуючи дивитися у вікно. – Навіть якщо ти щось випила... це не пояснює, чому ти опинилася в машині Ірини. Чому ти не зателефонувала мені, коли вирішила піти. І навіщо шукала Любомира. Я передзвонив у його офіс. Мені підтвердили, що ти там була.

– Бо я не твоя річ, Громовий... – прошепотіла я, заплющуючи очі.

Треба було сказати про чеки. Але я відчувала повне виснаження, слова спливали з голови, думки плуталися. А раптом нічого не знайдуть, стукотіла найнаполегливіша з них.

Тоді нічого не буде мати значення. Я згоряча поставила свою фірму проти підлості його сімейки.

– Ти розмовляла з моєю мачухою про гроші за моєю спиною, – він різко повернувся до мене. В салоні було темно, але я відчувала його погляд.

– Я не просила їх! Вона сама... – сили покинули мене, і голова просто впала йому на плече.

Я відчула, як він здригнувся. Весь його корпус напружився, став кам’яним. Він не обійняв мене, не відштовхнув. Просто сидів, важко дихаючи, поки я боролася з темрявою, що знову насувалася.

Як мене виносили з машини, я пам’ятала смутно. Ненадовго прийшла до тями, коли Громовий ніс мене пустим стерильним коридором.

Дорога приватна клініка, яких ніколи не бачили ми з батьком. Не здивуюся, якщо й лікаря викликали просто з дому.

Сивий чоловік у зеленому медичному костюмі з розумними очима вийшов нам назустріч особисто.

– Данило Артемович? Що сталося? – він спробував був допомогти, але Дан коротко качнув головою, і лікар лише відкрив двері маніпуляційної.

– Зробіть експрес-тест на токсини, – коротко наказав Громовий, вкладаючи мене на ліжко. – Зараз.

Процедура пройшла як у тумані. Укол, пробірка, ватка. Залишивши нас, лікар поніс мою кров у лабораторію.

Я так і лежала на кушетці, борючись із темрявою в очах. Дан присунув собі стілець і сів поряд.

– Ти довіряєш йому? – хрипко прошепотіла я.

– Що таке, Майє? Вже не впевнена в отруті?

В чому – в чому, а в отруті, яка чулася в його голосі, я була впевнена на всі сто.

Я промовчала. Зчепивши пальці в замок, він втупився в протилежну стіну.

Хвилини тяглися як вічність. Десять хвилин. Він навіть не поворухнувся. П'ятнадцять. Я відчула, як його рука мимоволі торкнулася моєї, але він тут же її відсмикнув.

Нарешті двері відчинилися. Лікар тримав у руках роздруківку. Його обличчя було суворим.

– Данило Артемовичу, – почав він, дивлячись на Громового поверх листів. – Добре, що ви її привезли. В крові виявлено потужне снодійне. Причому доза така, що не розумію, як вона ще тримається при тямі.

Я подивилася на Данила. Він не ворухнувся, але жовна на його обличчі заходили швидше.

– Це не алкоголь? – перепитав він низьким голосом.

– Ні. Жодного сліду спиртного. Тільки хімія. Причому введена перорально – швидше за все, з напоєм.

Тиша в маніпуляційній стала настільки густою, що її можна було різати ножем. Данило повільно підвівся. Він нарешті подивився на мене, і в його погляді я побачила щось нове – сумнів, перемішаний із люттю на самого себе. Але й тінь минулого все ще була там.

– Ірина, – видихнув він крізь стиснуті зуби, і це ім’я прозвучало як смертний вирок.

– Тепер ти мені віриш? – прошепотіла я, намагаючись піднятися. – Чи тобі треба, щоб Марк написав письмове зізнання, що він – боягузлива маріонетка своєї матері?

Данило не відповів. Нахилився до мене, і я знову відчула жар його тіла. Простягнув руку, наче хотів торкнутися моєї щоки, але зупинився в сантиметрі від шкіри.