Глава 18. Тіні на білих простирадлах

Холод. Спочатку я відчула лише його. Він просочувався крізь тонку білизну, лоскотав щиколотки й змушував зуби дріботіти. Свідомість поверталася повільно, наче випливала з в'язкого чорного сиропу. Перед очима все ще кружляли кольорові плями, а в роті залишився приторний присмак лаванди, від якого нудило.

– Чого ж ти знов так нажерся, – проникнув у свідомість голос Ірини. – Ледь не спізнився, Дан під’їжджає! Я попереджала: лишу утримання і твої борги в казино не сплачуватиму! Чому ти в мене такий недолугий виріс!

Вона шипіла, чувся якийсь шурхіт.

– Я ж не знав, що тобі закортить саме сьогодні, – сердито відмовив Марк.

– Ти мав бути готовий будь-коли! Я теж не могла знати, коли зустріну її!

– Він же просто вб’є мене!

– Дан? – фиркнула Ірина. – Не сміши мене. Він надто благородний і надто добре себе контролює. І сидіти в тюрмі аж ніяк не входить в його плани.

Я спробувала поворухнути рукою. Важка. Наче налита свинцем.

Поряд у ліжко ввалилося тіло, тхнучи солодкими чоловічими парфумами і перегаром. Легкі кроки попрямували до дверей, клацнула стулка.

– Майю? – почувся тихий, трохи хрипкий голос. – Ти спиш?

Плеча торкнулися гарячі спітнілі пальці, викликавши огидне пересмикування.

Я різко розплющила очі й одразу ж зажмурилася від яскравого світла. Минуло кілька секунд, поки зір сфокусувався. Я лежала на величезному ліжку з білосніжною білизною. Навколо – розкішний інтер'єр готельного номера. Точніше, що там вона казала? Вілли: панорамні вікна, крізь які пробивалося вечірнє сонце над водоймою, важкі штори, запах дорогого тютюну.

Схоже, Київське море?

Поруч в самих трусах лежав Марк. Наша одежа була розкидана по підлозі, мій вимкнений телефон виявився на підвіконні у протилежному кінці кімнати.

Марк дивився на мене з сумішшю провини та якогось дикого, хворобливого торжества. Сп’янілий погляд так і проходився білизною, і я спробувала відсунутись.

– Що ти робиш? – мій голос прозвучав як шелест сухого листя.

– Тобі стало погано в машині Ірини. Вона зателефонувала мені, попросила допомогти. Сказала, що ти хочеш втекти від Громового.

Я спробувала відсахнутися, але тіло все ще погано слухалося.

– Ти ж знаєш, що це брехня, – прошепотіла я. Я ж чула їхню розмову!

– Тсс, – він наблизився, дихнувши часником. – Майю, послухай. Це твій шанс. Данило зараз буде тут. Коли він побачить нас разом... він просто розірве контракт. Ти будеш вільна. Я заберу тебе. Ми поїдемо...

– Ти здурів? – я зціпила зуби, намагаючись сісти. Голова вибухнула болем. – Він вб’є тебе, а потім мене! Марку, допоможи мені вийти звідси, поки не пізно!

Але Марк не рухався. Його пальці міцно стиснули моє плече. Ну звісно ж, мамуся запевнила, що не вб’є! А от я не була такою впевненою.

– А якщо я не хочу відпускати тебе? – прошепотів він, і в його очах спалахнуло щось небезпечне. – Найгарніші дівчата – завжди вішаються на Дана. Спадщина – звісно, Данові. Весь світ належить йому! Але я заберу те, що йому найдорожче. Нехай він побачить. Нехай зрозуміє, що він не може купити все.

– Марку, пусти! – я спробувала відштовхнути його, але в цей момент знадвору почувся вереск шин. Потім – гуркіт вхідних дверей.

Серце впало кудись у прірву. Це він.

– Приступимо? – кинув Марк, і замість того, щоб встати, навмисно нахилився наді мною, майже торкаючись моїх губ, і накинув ковдру так, щоб виглядало максимально очевидно.

Двері спальні не просто відчинилися – вони вилетіли від удару.

Данило стояв на порозі. Я ніколи не бачила його таким. Ні тоді, п'ять років тому, ні зараз, цю крижану оновлену версію.

Його обличчя було блідим, наче мармур, а очі... в них палахкотіло справжнє пекло. Піджак розстебнутий, дихання важке, кулаки стиснуті так, що кісточки побіліли.

За його спиною маячила Ірина з виразом удаваного жаху на обличчі.

– О боже... Дане, я думала, вона просто візьме гроші і піде... – шепотіла вона, прикриваючи рот долонею. – Але виявилося...

Данило не зронив ні слова. Він повільно перевів погляд з Марка на мене. Я бачила, як у його зіницях щось остаточно помирає. Те, що ми так дбайливо будували останні три дні над кресленнями каскадів. Довіра, яка ледь встигла пустити перші паростки, була випалена цим одним поглядом.

– Дане... – я спробувала піднятися, ковдра сповзла, відкриваючи плече. – Це не те... вона дала мені снодійне...

– Заткнися, – голос Данила був тихим, але від нього по спині пробіг мороз. Це було гірше за крик. – Просто заткнися, Майю.

В голові так і лунало «Я не такий залізний!»

Марк піднявся, розправляючи плечі, з явною провокацією на обличчі.

– Дане, ти прийшов занадто рано. Ми ще не закінчили обговорювати умови її... свободи.

Це була іскра, кинута в бочку з порохом. Данило зробив крок вперед – блискавичний, хижий. Його кулак врізався в щелепу Марка з такою силою, що той відлетів до стіни, збиваючи дорогий торшер.

– Дане, зупинись! – закричала я, кидаючись до нього, але ноги підкосилися, і я впала на коліна прямо на килим.

Данило навіть не подивився на Марка, який намагався піднятися, витираючи кров з губи. Він підійшов до мене. Навис зверху, затінюючи собою світло вечірнього сонця.

– Вісімдесят мільйонів було мало? – запитав. Кожне слово падало як камінь. – Сто вісімдесят, які пропонувала Ірина, теж не вистачило? Вирішила додати до ціни моє приниження?

– Що? – я затрусила головою, намагаючись прогнати туман. – Звідки ти... Ірина пропонувала мені гроші, так! Але я відмовила! Дане, я відмовила їй! Вона мене отруїла!

– Досить, – він різко схопив мене за лікоть і підняв на ноги. Його хватка була болючою, залізною. – Я вірив кожному твоєму погляду. Я, як останній ідіот, думав, що ці каскади... що ця робота... що ти справжня.

– Я справжня! – закричала я йому в обличчя, сльози нарешті бризнули з очей. – Подивися на мене! Я була в лікарні! Розмовляла з лікарем тата! Ти можеш запитати в нього!