Глава 17. Слід павука

Кілька хвилин я сиділа приголомшена. Хапала ротом повітря, відчуваючи, як реальність розвалюється на шматки.

«Моноліт». «Моноліт» сплачував рахунки тата. Всі п’ять років.

І якби не Любомир, я б про це і не дізналася!

Так, поки мене не схопилися, потрібно знайти Любомира і взнати, звідки в нього ті документи щодо «Моноліта».

Коли я виходила з лікарні, земля під ногами хиталася.

Данило рятував мого батька. Весь цей час, поки я плекала свою ненависть, він оплачував кожен удар серця тата.

Я тремтячими пальцями набрала Любомира. Він мав пояснити, звідки в нього ті папери. Але телефон залишався поза зоною.

– Прокляття! – я мало не розплакалася посеред вулиці.

Громовий перекрив мені кисень у своєму офісі, але я знайду шпарину. Я викликала таксі й назвала адресу архітектурної фірми, в якій працював Любомир. Зараз мені було байдуже на каскади, на тендер і на те, що Степан, напевно, вже підняв тривогу.

В офісі Любомира панувала дивна метушня. Секретарка, молоденька дівчина з наляканими очима, ледь не впустила папки, коли я влетіла туди.

– Мені потрібен Любомир. Терміново.

– Пані Майє... – вона завагалася, озираючись. – Щось сталося?

– Так. Де він?

– Любомир Андрійович  взяв раптову відпустку. За свій рахунок. Чи можу я вам чимось допомогти?

– Відпустку? – я відчула, як холодний липкий страх повзе по спині. – Він залишив якусь адресу? Телефон?

– Нічого. Просто зібрав речі й пішов. Сказав, що йому треба терміново поїхати з міста. Ми теж не можемо йому додзвонитися.

– Будь ласка, як щось дізнаєтесь, дайте мені знати, – я чиркнула свій номер на листку. – Одразу ж.

– Ви мене лякаєте... – пробурмотіла секретарка.

Я й сама злякана далі нема куди! Що коїться? Невже це через Громового він поїхав?

Я вийшла на ганок, задихаючись від безсилля. Любомир не міг просто зникнути. Тільки не після того, як вкинув у моє життя цю бомбу з «Монолітом». Він або злякався Громового, або... або він був частиною чиєїсь гри.

Звісно, Майє. Якщо Дан через почуття провини сплачував рахунки твого тата, це не означає, що він взагалі більше нічого поганого не робив. Не означає ж?

Кілька хвилин я вагалася, що робити далі. Чи поїхати до нього додому, чи спершу поставити запитання Данилу?

Цей відповість, звісно. Той випадок.

Я глянула на телефон. Мабуть, він все ще на об’єкті, бо вже дзвонив би, питав, де я.

Сонце розігнало ранкові хмари і тепер нещадно палило тротуар. Я рішуче рушила до метро, щоб поїхати до Любомира, коли біля бордюру безшумно зупинився елегантний червоний позашляховик.

Заднє скло повільно опустилося, відкриваючи ідеальний профіль Ірини.

– Майю? Яка несподівана зустріч у такому районі, – її голос був схожий на дорогий лікер: солодкий, але з гірким присмаком полину. – Ти виглядаєш так, ніби щойно побачила привида. Сідай, підвезу. Куди тобі?

Я хотіла відмовитися. Кожна клітина мого тіла кричала про небезпеку, але згадка про зниклого Любомира і таємні рахунки змусила мене відчинити двері. Мені потрібні були відповіді, а Ірина явно знала більше, ніж показувала.

В салоні пахнуло дорогою шкірою і якимись новомодними духами. Ну хоч не карамеллю.

Ірина не поспішала починати розмову, поки машина не влилася в потік авто. Підняла перегородку, що відокремлювала водія. Повернулася до мене і торкнулася моєї руки:

– Знаєш, Майю, я завжди захоплювалася твоєю витримкою, – почала вона, прямо дивлячись мені в очі. – Жити з Данилом – це все одно що спати в одному ліжку з вовком. Ти ніколи не знаєш, коли він прокинеться голодним. Я розумію, чому ти пішла на цей крок. Гроші, борги батька... вісімдесят мільйонів – це велика сума для такої дівчини, як ти.

Звідки вона знає? От павучиха, таки дізналася! Це мав бути закритий контракт!

Я мовчала, стиснувши пальці. Вона промацувала ґрунт. Тонко, обережно:

– Але ми обоє розуміємо, що цей шлюб – лише ділова угода. Данилу потрібен спадок діда, тобі – спокій батька. Та чи варта ця гра твоїх нервів? Данило не вміє кохати, Майю. Він вміє лише володіти.

В її темних очах промайнуло щось схоже на співчуття.

– Я хочу тобі допомогти. Я знаю, що вісімдесят мільйонів – це лише початок. Тобі знадобляться гроші на реабілітацію батька, на власне життя після розлучення... Він влив їх у твою фірму. Так, цей рік вона протримається. А далі? Ти залишишся там, з чого почала. Використана і так само ні з чим.

– До чого ви ведете?

– Я пропоную тобі свободу.

– Не розумію.

– Я даю тобі сто вісімдесят мільйонів, Майю, – м’яко промовила Ірина. – Прямо зараз. Ти подаєш на розлучення через «непримиренні розбіжності», зникаєш із міста на рік, і ми більше ніколи не турбуємо одна одну. Це вдвічі більше, ніж дає Данило. І без жодних принижень у його ліжку.

Вона зробила паузу, вичікуючи. Ще кілька днів тому ці слова змусили б мене задуматися. Може, я вхопилася б за цю можливість, як потопельник за соломинку.

Поїхати. Забрати тата. Забути про Громового як про страшний сон. Але зараз перед очима стояв Данило, який відламує шматочок маминого пирога. Данило, який несе мене на руках через темний офіс. Данило, який п’ять років анонімно рятував мою сім’ю, поки я проклинала його ім’я.

І був проект. Набережна. Ці каскади, які стали моїм диханням. Я не могла просто кинути все це. Не зараз, коли я так і не розібралася, що коїться.

Всередині закипіла холодна, крижана лють.

– Ви думаєте, що все в цьому світі має свою ціну, Ірино? – мій голос звучав дивно спокійно.

– Хіба ні? – вона здивовано підняла брову.

– Ні! – вигукнула я.

Ірина розсміялася:

– І це каже дівчина, яка продалася за вісімдесят мільйонів? Яка твоя ціна? Двісті мільйонів? П’ятсот? Ти отримаєш їх просто зараз.

– Я продала себе заради життя свого батька. Але не продам себе за підлість. Зупиніть машину. Мені ваша пропозиція не цікава.