Глава 16. Між вдихом і видихом

– Ненавидиш мене, – не питання, констатація факту. Його голос став низьким, оксамитовим, він вібрував десь під моїми ребрами. – Дивишся на мене, як на вбивцю твоїх мрій. То чому твоє серце виривається з грудей, варто мені підійти ближче?

Наші груди дійсно торкалися, і тонкі тканини сукні та сорочки геть не заважали відчувати, що так само калатає і його серце.

– Це від утоми, – збрехала я, відчуваючи, як зрадницька слабкість розливається тілом. – Пусти.

Замість того, щоб відсторонитися, він нахилився ще нижче. Його ніс торкнувся моєї щоки, він вдихнув запах мого волосся так жадібно, ніби помирав від спраги. Мої пальці, що досі тримали його шию, замість того, щоб відштовхнути, мимоволі стиснулися міцніше.

– Бреши собі скільки завгодно, – прошепотів він біля самого вуха, і я здригнулася від електричного розряду, що прошив хребет. – Але не бреши мені. Не зараз.

Його губи торкнулися чутливої шкіри під моїм вухом. Не цілунок – лише натяк, обіцянка, від якої внизу живота все стягнулося у тугий вузол. Я вигнулася назустріч цьому теплу, втрачаючи зв'язок із реальністю. Був лише він, його важке дихання і цей божевільний ритм наших сердець, що зливалися в одне.

Як же я скучила за ним! За його теплом, його диханням, його запахом. Важкістю його тіла.

Данило підняв голову, і наші погляди зустрілися. У цю мить я була готова на все. Я хотіла, щоб він довів свою «безжальність» до кінця. Щоб він змусив мене забути і про Тіну, і про батька, і про «Моноліт».

Він завмер за міліметр від моїх губ. Я вже відчувала їхній жар.

– Майє...

Він раптом заплющив очі, наче боровся з самим собою, і різко відсторонився. Піднявся, поправляючи сорочку, і вмить знову став тим самим холодним Громовим. Лише важке дихання видавало його.

– Добраніч, Майє.

Двері зачинилися з тихим клацанням, залишаючи мене в тиші, що дзвеніла від несказаних слів. Я торкнулася своїх губ – вони все ще палали.

«Чому, чому?» – билася думка, як я не намагалася переконати себе, що все на краще.

Я ще довго лежала в темряві, дивлячись у стелю, де розпливалися відблиски нічного міста. Тіло пам’ятало його руки, а шкіра під вухом – там, де торкнулися його губи – здавалося, світилася зсередини. Сон втік.

«Чому він пішов?» – це питання роз’їдало сильніше за будь-яку образу. Це було схоже на ляпас, замаскований під благородство. Він розпалив у мені пожежу, яку я роками намагалася залити льодом, і просто зачинив двері.

Я ненавиділа його за цю владу над собою. За те, що варто йому було просто дихнути мені в губи, як вся моя броня розсипалася на порох.

– Тобі просто потрібен був цей контракт, Громовий, – прошепотіла я в порожнечу спальні, намагаючись повернути собі звичну злість. – Ти просто дресируєш мене, як слухняну ляльку.

Але серце, що досі калатало в горлі, не вірило жодному слову.

Заснути вдалося лише під ранок. Сон був важким, уривчастим – у ньому перепліталися каскади парку, запах маминого пирога та крижаний погляд Тіни.

Громовий у спальню так і не прийшов.

***

Ранок зустрів мене сірим небом і головним болем. У пентхаусі було тихо. Данило вже пішов – на кухонному острові самотньо стояла порожня чашка з-під еспресо. Жодної записки, жодного нагадування про ніч. Ніби нічого й не було.

В офісі я з’явилася пізніше, ніж зазвичай. Хотілося сховатися за монітором, за кресленнями, за будь-чим, щоб не бачити його.

Але його не було. А на мене чекав інший «сюрприз».

Ледь я зробила собі кави, в мій кабінет забігла Ліза. В очах втома сплелася з якимось задоволенням. В руках папка. Зайшовши, подруга щільно прикрила двері.

– Що сталося? Ти знайшла «Моноліт»? – я відчула, як всередині все стиснулося в передчутті біди.

– Ага. Я його розкопала, – Ліза поклала папку на стіл і відкрила. – Ти казала про викрадені гроші, про проект, про зраду... Майю, дивись на ці дати.

Я схилилася над паперами. Звітність ТОВ «Моноліт». Перша транзакція – рівно через день після того, як Данило зник із мого життя п’ять років тому. Величезна сума звалилася на рахунок.

– Знаєш, хто відправник? – Ліза стукнула сріблястим нігтиком по роздруківці.

Я підняла на неї питальний погляд, і вона озвучила:

– «Сигнал-груп».

– Тобто... – я спробувала зрозуміти, що це означає. Щось не сходилося. – Тобто це не ті гроші, які він вкрав у нас. Звісно! Це йому заплатили за викрадений проект! А куди він подів наші?

– Не знаю, – знизала плечима Ліза.

– Щось іще? – роздруківок було багатенько, строки займали кілька листів.

– Він постійно сплачує з цього рахунку на інший, один і той самий. Як гроші закінчуються, поповнює і знову платить.

– Дізналася, куди? – нахмурилася я, так само нічого не розуміючи. П’ять років він кудись щось сплачує? З мого «Моноліту»! Ну тобто... не з мого, але ж!

– Якась клініка, – Ліза пошукала на листах і вказала адресу.

Серце стукнуло і завмерло.

– Майю? – перепитала з нерозумінням подруга.

– Там лікується мій тато... – пробурмотіла я.

Стіни кабінету почали хитатися.

– Але... – подруга підняла на мене очі.

– Я маю з’ясувати, що це означає! – підхопилась я. – Не знаєш, де Громовий?

– Наче юристи викликали зранку на об’єкт.

– На набережну? – нахмурилась я. Ми ж навіть ще тендер не виграли!

– Ні, «Вербена-центр».

Ну звісно, в нього ж не одна набережна в роботі. Як, власне, і в нас. Це я в останні дні надто заглибилася в тендер.

– Добре. Прикрий мене, якщо що.

Я навіть сумочку не брала, аби не викликати ні в кого підозр. Кабінет замкнула якомога непомітніше. І знову тим самим запасним виходом через паркінг, аби Степан не помітив, вислизнула назовні.

Власна машина залишалась далеко, біля власної квартири, в яку я мала намір повернутися за рік. Тому обережно заскочила в метро. Здається, ніхто не помітив.